Дівчина у потягу - Страница 23

Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива — сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

— Я пригадала того чоловіка, — промовила я. — Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. — Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. — Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. — Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. — Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.

На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.

— Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? — спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.

— Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», — зізналася я.

— Ось воно як, — він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.

— Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка — насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу роботу. Не хотіла, щоб вона дізналася, оскільки тоді буде перейматися через орендну платню. У мене є гроші. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу і зараз за це вибачаюся.

Райлі нахилилася уперед і фальшиво посміхнулася.

— Зрозуміло. Більше ви не працюєте у «Гантинґдон Вайтлі». Ви взагалі ніде не працюєте, чи не так? Ви безробітна?

Я кивнула.

— Зрозуміло. Тож… ви не наймаєтеся на роботу, нічого такого?

— Ні.

— А… ваша сусідка, невже вона не помітила, що ви щодня не ходите на роботу?

— Я ходжу. Маю на увазі, я не ходжу в контору, але щодня їду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дізналася. — Райлі подивилася на Ґаскілла; він не зводить з мене очей, у його вигляді помітна тінь невдоволення. — Дивно звучить, знаю… — промовила я й замовкла, оскільки це звучить не дивно, це схоже на божевілля, коли промовляєш подібне вголос.

— Зрозуміло. Тож ви вдавали, ніби щодня їздите на роботу? — запитує в мене Райлі, її брови також з’єдналися в одну лінію, ніби вона насправді хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалі з глузду з’їхала. Я нічого не відповіла, навіть не кивнула — нічого, продовжувала мовчати. — Дозвольте запитати, міс Ватсон, чому ви звільнилися?

Не було жодного сенсу брехати. Якщо вони до цієї розмови ще не мали наміру перевірити мою трудову книжку, тепер, чорт забирай, зроблять це обов’язково.

— Це мене було звільнено, — зізналася я.

— Вас було звільнено, — повторила Райлі з ноткою задоволення в голосі. Було зрозуміло, що саме на таку відповідь вона й сподівалася. — Через що?

Я зітхнула й звернулася до Ґаскілла:

— Невже це настільки важливо? Невже має значення, через що я кинула роботу?

Ґаскілл мовчав, уважно вчитуючись у записи, які підштовхнула до нього Райлі, проте ледь помітно похитав головою. Райлі змінила тему.

— Міс Ватсон, хочу поставити вам питання про вечір суботи. — Я подивилася на Ґаскілла: «ми вже з вами мали подібну розмову», але він на мене не дивився.

— Будь ласка, — відповіла я. Постійно торкалася потилиці, перевіряючи свої забиті місця. Не могла сидіти, не смикаючись.

— Розкажіть мені, навіщо ввечері в суботу ви пішли на Бленгейм-роуд. Навіщо ви хотіли поспілкуватися з колишнім чоловіком?

— Відверто кажучи, вважаю, що вас взагалі це не стосується, — відповіла я, а потім додала, не даючи їй можливості заперечити: — Ви не могли би, будь ласка, принести келих води?

Ґаскілл підвівся й пішов з кабінету, хоча я сподівалася зовсім на інше. Райлі нічого не відповіла, лише продовжувала дивитися на мене з тінню посмішки на губах. Мені несила було витримати її погляд, я опустила очі, стала оглядати кабінет. Я знала, що існує певна тактика: вона продовжуватиме мовчати, щоб я відчула себе незручно, щоб порушила мовчання, навіть попри власне на те бажання.