Міцно заплющила очі, порахувала до десяти, п’ятнадцяти, двадцяти. Усе. Минулося. Нема на що дивитися. Ми прибуваємо на вокзал Вітні, потім знов рушаємо, потяг набирає швидкості, коли передмістя розчиняється у брудному північному Лондоні, будиночки з терасами та верандами змінюють мости й порожні будівлі з розтрощеними шибками. Що більше ми наближаємося до Юстона, то більше я занепокоєна. Тиск зростає, як усе минеться сьогодні? Перш ніж ми опиняємося в Юстоні, праворуч, метрів за п’ятсот, тягнеться занапащена низька бетонна будівля. На її стіні хтось намалював стрілу, яка вказувала на напис: «Кінець подорожі». Я розмірковую про купку одягу біля колії та відчуваю, як у горлі наростає клубок.
Вечорами я сідаю на потяг о 17:56, він дещо повільніший за ранковий — подорож триває годину й одну хвилину, на цілих сім хвилин довше, ніж ранковий потяг, і це зважаючи на те, що вечірній потяг не стоїть на додаткових зупинках. Проте я не заперечую, бо так само як вранці я не поспішаю до Лондона, я не кваплюся й щовечора повертатися до Ешбері. І річ не тільки в тім, що це саме Ешбері, хоча містечко як таке доволі непогане, засноване в 1960-х роках, потім розрослося, мов пухлина, у самому серці Бакінгемшира. Нічим не гірше й не ліпше за десяток інших подібних містечок, у самому центрі безліч кав’ярень та крамниць із мобільними телефонами та філіями крамниці спортивного та модного одягу «Ді-Джі Спортс», потім квартали передмістя, за ними країна численних кінотеатрів і продовольчих крамниць «Теско». Я мешкаю у красивому (доволі) та новому (доволі) кварталі, у куточку, де комерційне серце міста перетікає в житлове передмістя, але це не мій дім. Мій дім — будинок у вікторіанському стилі вздовж колії, співвласницею якого я є. В Ешбері будинок мені не належить, я навіть не орендар — просто мешканка в невеличкій двоповерховій квартирі з двома спальнями, яка належить миролюбній та лагідній Кеті — не знаю, чи колись зможу їй віддячити.
Ми з Кеті товаришували в університеті. Щоправда, ніколи близькими подругами не були. Коли я вчилася на першому курсі, вона мешкала в кімнаті навпроти, ми разом відвідували той самий курс, тому цілком природно, що протягом перших страхітливих тижнів ми затоваришували, доки познайомилися з тими, з ким у нас було більше спільного. Після першого курсу ми рідко зустрічалися, після навчання наші шляхи взагалі розійшлися, зустрічалися лише час від часу на чиємусь весіллі. Але, коли в мене так склалося, у неї виявилася вільна кімната й пропозиція видалася слушною. Я була настільки впевнена, що переїду до неї лише на кілька місяців, щонайбільше на півроку, іншого виходу я не бачила. Я ніколи не жила сама, від батьків я переїхала до гуртожитку, потім мешкала з Томом. Сама думка жити наодинці мене бентежила, тому я погодилася. Минуло майже два роки.
Мешкати разом не дуже жахливо, Кеті — приємна людина, але надто прагне всіх у цьому переконати. Вона наполягає на тому, щоб усі помітили її тактовність і вишуканість. Її приємність величезна, це визначна риса її характеру, тому їй конче потрібно визнання оточуючих, неодноразово, майже щодня, а це дещо виснажує. Але все не надто погано, можна зустріти у співмешканців і більш кепські риси. Ні, у моїй новій (хоча минуло вже цілих два роки) ситуації найбільше мене непокоїть не Кеті, навіть не Ешбері. Найбільше непокоїть втрата контролю. У квартирі Кеті я відчуваю себе гостею в усіх проявах. Відчуваю це в кухні, де в нас виникає штовханина через брак місця під час приготування вечері. Відчуваю, коли сиджу поряд з нею на дивані, а пульт керування вона завжди міцно тримає в руці. Єдине місце, де я відчуваю себе вдома, — невеличка спальня, де втиснулися лише здвоєне ліжко та письмовий стіл і через скупчування важко пересуватися. Хоча кімната доволі затишна, перебувати там не надто приємно, тому я затримуюсь у вітальні або за кухонним столом, без сил та не в змозі винайти собі місце. Я втратила контроль над усім, навіть над власними думками.
Спека зростає. Лише о пів на дев’яту, а день уже задушливий, повітря важке, вологе. Я б віддала перевагу грозі, але небо зухвало безхмарне, бліде, блакитне. Витираю піт, що виступив на верхній губі. На жаль, я не купила пляшку води.
Сьогодні вранці я не бачу ані Джесс, ані Джейсона, й прикрі відчуття загострюються. Знаю, що це дурість. Я прискіпливо оглядаю будинок, але нічого не видно. Фіранки на вікнах першого поверху розсунуті, але скляні двері на подвір’я зачинені, сонячне світло відбиває від скла. Двері нагорі на веранду теж зачинені. Напевно, Джейсон на роботі. Мені здається, він лікар, можливо, працює на одну з тих закордонних організацій. Він постійно напоготові, спакована валіза нагорі шафи; чи то землетрус в Ірані, чи то цунамі в Азії — він кидає все, хапає валізу та за лічені години вже в аеропорту Гітроу, готовий летіти, рятувати життя людей.
Джесс, зважаючи на зухвалі написи на одязі, кеди фірми «Конверс», вроду та манеру триматися, працює в індустрії моди. Або займається музикою, або рекламою — можливо, вона стиліст чи фотограф. До того ж непогано малює — має певні здібності. Тепер я бачу її в кімнаті для гостей нагорі, реве музика, вікна відчинені, у руках вона тримає пензель, біля стіни величезне полотно. Вона працюватиме до опівночі; Джейсону відомо, що краще її не турбувати, коли вона пише картини.
Певна річ, насправді я не бачу її. Достеменно не знаю, чи вміє вона малювати, чи гарно Джейсон сміється, чи гарні у Джесс вилиці. З такої відстані розгледіти худорляву статуру неможливо, і сміху Джейсона я ніколи не чула. Жодного разу не бачила їх зблизька. Коли мешкала в будинку за чотири будинки від їхнього, вони там ще не жили. Вони тут оселилися вже після того, як я звідти поїхала два роки тому. І мені невідомо, коли саме. Мені здається, я почала помічати їх десь рік тому, і, врешті-решт, сплинули місяці й вони стали для мене чимось важливим.