Дівчина у потягу - Страница 34

— Сніданок у ліжко, імениннице, — поздоровляє він. Ставить тацю на край ліжка, нахиляється та цілує мене.

Відкриваю подарунки. Отримую красивий срібний браслет із оніксом від Еві, чорну шовкову коротку нічну сорочку та трусики до пари — від Тома, я не припиняю посміхатися. Він забирається в ліжко, Еві лежить між нами. Пальчиками вона міцно тримається за його вказівний палець, а я тримаю її ідеальну рожеву п’ятку і відчуваю, як у грудях розриваються феєрверки. Неможливо відчувати стільки любові.

Трохи пізніше, коли Еві стає нудно лежати, я беру її на руки, і ми спускаємося донизу, даючи Тому можливість ще трохи поспати. Він на це заслуговує. Я трохи прибираю. Ласую кавою надворі, дивлюся, як повз грохотять напівпорожні вагони, і думаю про обід. Надто спекотно — надто спекотно для чогось смаженого, проте однаково смажитиму м’ясо, бо Том любить ростбіф, після можна з’їсти морозива, щоб охолодитися. Мені просто потрібно вискочити, купити «Мерло» — вино, яке він вподобає, тож збираю Еві, пристьобую пасками безпеки у візочку, і ми рушаємо до магазину.

Всі казали мені, що я збожеволіла, коли погодилася переїхати до будинку Тома. Проте тоді всі також вважали мене божевільною через те, що зв’язалася з одруженим чоловіком, не кажучи про те, що в цього одруженого чоловіка дружина з нестабільною психікою, і я довела, що вони всі помилялися. Незважаючи на всі неприємності, що вона чинить, Томі з Еві того варті. Але вони мали рацію щодо будинку. У такі дні, як сьогодні, коли сяє сонечко, коли крокуєш невеличкою, охайною вулицею — а вздовж ростуть дерева, не зовсім глухий провулок, проте таке саме почуття спільності — життя здається ідеальним. Тротуарами прогулюються такі самі матусі з візочками, з собаками на повідку, малюки на самокатах. Життя могло би здаватися ідеальним. Могло б, якби не чутно було того скрипу гальм потягів. Могло би, допоки не обертаєшся й не дивишся на будинок номер п’ятнадцять.

Коли повертаюся, Том сидить у їдальні за столом та дивиться щось у комп’ютері. Він у шортах, але без сорочки; коли він рухається, бачу, як грають м’язи в нього під шкірою. Коли дивлюся на нього, у животі пурхають метелики. Я вітаю його, проте він занурився у власний світ. І коли я торкаюся його плеча, він підстрибує. Ноутбук різко закривається.

— Привіт, — вітається він, підводячись. Посміхається, але виглядає стомленим, стурбованим. Забирає в мене Еві, не дивлячись в очі.

— Що? — запитую я. — В чому річ?

— Ні в чому, — відповідає він, а потім повертається до вікна, Еві підстрибує у нього на стегні.

— Томе, у чому річ?

— Ні в чому. — Він повертається та дивиться на мене таким поглядом, що я одразу розумію, про що він збирається казати. — Рейчел. Ще один лист електронною поштою. — Він хитає головою, виглядаючи таким ображеним, таким засмученим — ненавиджу, несила терпіти! Іноді хочеться вбити цю жінку.

- І що вона написала?

Він лише у відповідь хитає головою.

— Пусте… як зазвичай… дурня якась…

— Мені шкода, — промовляю я і не запитую, яку саму дурню вона написала, оскільки знаю, що він мені не відповість. Ненавидить засмучувати мене подібними дрібницями.

— Нічого страшного. Маячня. Звичайна п’яна дурня.

— Боже, вона коли-небудь відчепиться? Чому вона просто не дасть нам бути щасливими?

Він підходить до мене, між нами затиснута наша донечка, і цілує.

— Ми і є щасливі, - запевняє він. — Щасливі.

Вечір

Ми — щасливі. Ми пообідали, поніжилися на газоні, потім надворі стало надто спекотно, сховалися в будинку, поїли морозива, поки Том дивився Ґран-прі. Ми з Еві зробили солене тісто для ліплення, і вона немало його з’їла. Думаю про те, що відбувається в будинку по сусідству, як мені пощастило, як я отримала все, чого бажала. Коли дивлюся на Тома, я дякую Богові, що він мене знайшов, і що я опинилася поряд, щоб врятувати його від цієї жінки. Вона постійно зводить його з розуму, як на мене — вона його виснажила, зробила з нього когось іншого, ким він взагалі не є.

Том відніс Еві у ванну кімнату покупати. Я чую, як вона пищить від захоплення, я знову посміхаюся — майже увесь день посмішка не сходить у мене з губ. Я мию посуд, прибираю у вітальні, розмірковую про вечерю. Щось легке. Смішно, але ще кілька років тому я б зненавиділа навіть думку про те, щоб на день народження залишитися вдома та готувати, а тепер це здається ідеальним життям, яким воно повинно бути. Лише ми втрьох.

Прибираю розкидані на підлозі вітальні іграшки Еві, складаю назад у скриню. Із нетерпінням очікую, коли покладу її сьогодні раніше, надягну ту сорочку, яку мені подарував Том. Потемнішає ще не скоро, проте я запалюю свічки на каміні, відкорковую другу пляшку «Мерло», щоб вино дихало. І тільки-но перехиляюся через диван, щоб закрити фіранку, помічаю жінку, вона схилила голову до грудей та квапливо рухається тротуаром на протилежному боці вулиці. Вона не підводить голови, проте це вона — я певна. Я нахиляюся ближче до вікна, моє серце гучно стукає у грудях, намагаюся розгледіти ліпше, але під цим кутом я її не бачу.

Повертаюся, готуючись кинутися у двері, переслідувати її вулицею, але на порозі стоїть Том, у нього на руках загорнута в рушник Еві.

— З тобою все гаразд? — запитує він. — Що сталося?

— Нічого, — відповідаю я, ховаючи руки в кишені, щоб він не бачив, як я тремчу. — Нічого поганого. Взагалі нічого.

Рейчел

Неділя, 21 липня 2013 року

Ранок

Я прокидаюся з думками про нього. Як не дивно, усе, що відбувається, здається несправжнім. Шкіра свербить. Я би залюбки пропустила келих, але не можу. Потрібно мати ясний розум. Задля Меґан. Задля Скотта.