Дівчина у потягу - Страница 40

Я натискаю відбій, розмірковуючи над тим, що сторонній людині, яка його не знала й не бачила, як бачила я його ставлення до Меґан, багато з того, що він розповів, здалося б нещирим.

Понеділок, 22 липня 2013 року

Ранок

Відчуваю себе доволі спантеличеною. Спала я міцно, але мені щось наснилося, тому вранці я ледве змогла прокинутися як годиться. Повернулася спека, у вагоні сьогодні задуха попри те, що він напівпорожній. Через те що вранці прокинулася запізно, не мала часу забрати газету чи то перевірити новини в Інтернеті перед виходом, тож намагаюся завантажити сайт «Бі-бі-сі» на своєму телефоні, однак з невідомих причин завантаження триває цілу вічність. У Норткоті поряд зі мною сідає чоловік із планшетом. У нього взагалі не виникає проблем із завантаженням новин на свій «АйПед», він одразу відкриває сторінку «Дейлі Телеграф» — ось воно, великими, жирними літерами продовження (третя частина) історії: «У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗНИКНЕННЯМ МEҐАН ГІПВЕЛЛ ЗААРЕШТОВАНО ПІДОЗРЮВАНОГО».

Я настільки жахаюся, що забуваюся та нахиляюся ближче, щоб краще розгледіти. Чоловік ображено підіймає голову, моя поведінка його лякає.

— Перепрошую, — вибачаюсь я. — Моя знайома. Зникла жінка. Моя знайома.

— Бач, яке нещастя! — промовляє він. Мій сусід середніх років, правильна мова, добре вдягнений. — Волієте прочитати статтю?

— Якщо можна, будь ласка. Мій телефон взагалі не завантажує нічого.

Він привітно мені посміхається, передає планшет. Торкаюся заголовка, завантажується вся історія.

«За підозрою в причетності до зникнення двадцятидев’ятилітньої Меґан Гіпвелл — жінки з Вітні, яка зникла в суботу 13 липня, — заарештовано тридцятишестирічного чоловіка. Поліція доки не може підтвердити, чи заарештовано чоловіка Меґан, Скотта Гіпвелла, якого вже допитували й виносили застереження. Речник поліції на сьогоднішньому брифінгу заявив: „Ми можемо підтвердити, що поліція заарештувала чоловіка за підозрою в причетності до зникнення Меґан. Звинувачення ще не висунуто. Пошуки Меґан тривають, а ми шукаємо місце, де, за нашими підозрами, було скоєно злочин“.»

Ми саме проїжджаємо повз будинок, і вперше потяг не зупиняється на семафорі. Здіймаю голову — пізно. Промайнули. Тремтячими руками повертаю планшет господарю. Він прикро хитає головою.

— Мені дуже шкода, — співчуває він.

— Вона не померла, — заперечую я. Голос мій походить на квакання, навіть сама собі не вірю. На очі навертаються сльози. Я була у нього в гостях. Сиділа за столом навпроти нього. Дивилася йому в очі, якесь відчуття не давало спокою. Згадую про його велетенські руки, які змогли би мене розчавити, могли би її знівечити — крихітну, тендітну Меґан.

Скриплять гальма, коли ми дістаємося вокзалу Вітні, я підстрибую.

— Мені вже час, — кажу я своєму новому сусіду, який здається дещо здивованим, але все одно глибокодумно киває.

— Щасти! — вигукує він.

Я біжу платформою, сходами. Несуся в бік, протилежний людському потоку. Я майже дістаюся сходинок, спотикаюся, а далі чоловік каже: «Обережно!» Я не дивлюся на нього, оскільки не відриваю погляду від бетонних сходів, усе навколо зупинилося. На сходах пляма крові. Цікаво, як давно тут ця кров? Можливо, тиждень? Невже це моя кров? Її? Невже в його квартирі знайшли плями крові, тому й заарештували? Намагаюся пригадати кухню, вітальню. А запах: чистоти та антисептика. Невже хлорка? Не знаю, зараз не пам’ятаю. Єдине, що пам’ятаю ясно: його спітнілу спину та запах пива з рота.

Біжу повз підземний перехід, спотикаюся на розі Бленгейм-роуд. Я тамую подих, оскільки несусь тротуаром, опустивши голову — надто боюся підводити очі, проте коли здіймаю — нічого не бачу.

Біля будинку Скотта — жодного фургона, жодної поліцейської автівки. Невже закінчили обшук у будинку? Якщо б щось знайшли, неодмінно ще були б на місці; обшук триває годинами: потрібно обшукати всі кімнати, запротоколювати докази. Прискорюю крок. Коли дістаюся будинку Скотта, глибоко зітхаю. Фіранки причинені і нагорі, і внизу. Фіранки на вікнах сусіднього дома смикаються. За мною спостерігають. Ступаю на поріг, підіймаю руку. Не слід було приходити. Не знаю, що тут роблю. Просто воліла побачити. Воліла дізнатися. На мить мене розривають два відчуття: попри природний інстинкт постукати у двері, чи то втекти. Я повертаюся, щоби піти, але цієї самої миті двері відчиняються.

Не встигаю я і поворушитися, він хапає мене рукою за передпліччя, тягне до себе. Губи зловісно стиснуті, очі божевільні. Він у відчаї. Мене охоплюють збудження та жах, бачу, як наближається темрява. Розтуляю рота, щоб закричати, проте запізно, він уже втягує мене в дім й грюкає за мною дверима.

Мeґан

Четвер, 21 березня 2013 року

Ранок

Я ніколи не програю. І йому слід про це знати. Я ніколи не програю у вирішальних іграх.

Темний екран телефону. Уперто, нахабно темний. Ані повідомлень, ані неприйнятих дзвінків. Щоразу, коли дивлюся на нього, таке відчуття, мов мені дали ляпаса — я все закипаю та закипаю. Що стало зі мною в тому готельному номері? Про що я думала? Припустила, що нас щось пов’язує? Що між нами щось справжнє? Він не мав жодного наміру кудись йти зі мною. Однак я на мить повірила — більш ніж на мить — і саме це мене по-справжньому розлючує. От дурепа! Яка легковірність! Він увесь час з мене сміявся.

Якщо він вважає, що я сидітиму та рюмсатиму через нього — помиляється! Проживу й без нього, я прекрасно можу жити й без нього, але я не люблю програвати. Не в моєму характері. На мене взагалі це не схоже. То не мене відкинули — я сама пішла.