Дівчина у потягу - Страница 47

Я біжу за ним, перехоплюю на розі, саме навпроти переходу. Притримую за руку, він перелякано обертається.

— Будь ласка, — благаю я, — мені потрібно з вами поговорити.

— Господи боже! — гарчить він на мене. — Що, чорт забирай, вам від мене потрібно?

Я відходжу від нього, тримаючи руки догори.

— Перепрошую, — кажу я. — Мені шкода. Просто хотіла вибачитися, пояснити…

Дощ перетворюється на справжню зливу. Ми єдині залишаємося на вулиці, обидва змокли до нитки. Скотт починає сміятися. Він викидає руки вгору й захлинається сміхом.

— Ходімо в дім, — запрошує він. — Тут ми потонемо.

Доки закипає чайник, Скотт прямує нагору принести мені рушник. У будинку ще менш охайно, ніж тиждень тому, запах дезінфекції змінився на щось більш життєве. В кутку вітальні купка газет; на столі та камінній полиці брудні філіжанки.

Коло мене з’являється Скотт, пропонує рушник.

— Справжній смітник, я знаю. Мама доводила мене до сказу, коли все постійно прибирала, мила після мене. Ми трохи посварилися. Вона вже не навідується кілька днів. — У нього дзеленчить мобільний телефон, він дивиться на екран, знову ховає в кишені. — Йди до біса! Вона, чорт забирай, ніколи не схаменеться.

Я прямую за ним до кухні.

— Мені шкода, що так сталося, — вибачаюся я.

Він знизує плечима.

— Знаю. Хай там як, вашої провини тут немає. Я хочу сказати, ваші б свідчення допомогли, якби ви не…

— Не була п’яною?

Він повертається спиною, наливає кави.

— Так. Однак у поліції насправді не було достатньо доказів, щоб висунути йому звинувачування. — Він протягує мені філіжанку, ми сідаємо за стіл. Помічаю, що одна світлина в рамці перевернута обличчям донизу. Скотт продовжує говорити.

— Поліція дещо знайшла: волосся, епітелій — у його будинку, але він і не відмовляється, що вона в нього бувала. Спершу він заперечував, потім зізнався, що бувала.

— Навіщо він збрехав?

— Слушне запитання! Він визнав, що вона навідувалася двічі, лише поговорити. Він не каже про що саме — лікарська таємниця. Волосся та епітелій було знайдено внизу. У спальні нічого. Він присягається, що в них не було роману. Проте він брехун, тож… — Проводить рукою по очах. Його обличчя й плечі ніби спали. Він виглядає зморщеним. — В його автівці виявлено сліди крові.

— Бог мій!

— Так. І група крові збігається з групою крові Меґан. Невідомо, чи можливо виділити ДНК, надто мало речовини. У поліції продовжують повторювати: це ще нічого не доводить. Як це нічого не доводить, якщо її кров в його автівці? — Він хитає головою. — Ви мали рацію. Що більше чую про того хлопця, то впевненішим стаю. Він дивиться на мене, прямо на мене, вперше з того часу, як ми дісталися його будинку. — Він трахав її, а вона хотіла покласти цьому край, тож він… щось скоїв. Ось так. Я впевнений.

Він утратив останню надію, я не можу його звинувачувати. Минуло вже два тижні, вона жодного разу не увімкнула телефон, не скористалася кредиткою, не зняла гроші в банкоматі. Її ніхто не бачив. Вона зникла.

— Він сказав поліції, що вона могла просто втекти, — продовжує Скотт.

— Доктор Абдик так сказав?

Скотт киває.

— Він повідомив поліції, що вона була зі мною нещаслива, тому могла втекти.

— Він намагається відвернути від себе підозри, примусити поліцію вважати, що це ви щось їй заподіяли.

— Знаю. Проте, здається, вони вірять кожному слову цього мерзотника. З того, як ця поліціянтка, Райлі, говорить про нього, зрозуміло, що він їй подобається. Нещасний, пригнічений біженець. — Він опускає голову — має жалюгідний вигляд. — Напевно, він має рацію. Ми страшенно посварилися. Проте я повірити не можу… Вона не була зі мною нещасливою. Не була. Не була. — Коли він повторює ці слова втретє, мені здається, він намагається в цьому переконати самого себе. — Одначе, якщо в неї був роман, напевно, вона таки була нещасливою, чи не так?

— Не обов’язково, — відповідаю я. — Напевно, то було одно з тих — як вони це там називають? — перенесень. Так це по-науковому називається, вірно? Коли пацієнт закохується — чи то йому здається, що закохується, — у свого психотерапевта. Проте справжній лікар має протистояти цьому, зазначити, що ці відчуття несправжні.

Він не зводить очей з мого обличчя, проте в мене таке відчуття, що насправді він зовсім не слухає, що я кажу.

— Що сталося? — запитує він. — З вами. Пішли від чоловіка. Зустріли іншого?

Я хитаю головою.

— Навпаки. Сталася Анна.

— Співчуваю. — Він замовкає.

Я знаю, що він хоче спитати ще до того, як він розтуляє рота, тож кажу:

— Це почалося набагато раніше. Ми ще були одружені. Пияцтво. Ви ж про це воліли знати, так?

Він знову киває.

— Ми все намагалися народити дитину, — зізнаюся я, але голос мене підводить. Попри всі ці роки, щоразу, коли я згадую про це, на очах тремтять сльози. — Вибачте.

— Усе гаразд. — Він підіймається, йде до зливника, наповнює для мене склянку води. Ставить на стіл переді мною.

Я відкашлююся, намагаючись поводитися, ніби нічого не сталося.

— Ми намагалися народити дитину, але не склалося. Я впала в депресію, почала пити. Життя зі мною стало нестерпним, і Том почав шукати втіхи в іншому місці. А вона з радістю його втішила.

— Мені дуже шкода, правда, це жахливо. Я знаю… я теж бажав мати дитину. А Меґан постійно відповідала, що ще до цього не готова. — Настає його черга витирати сльози. — Саме через це… ми іноді й сварилися.

— Ви через це посварилися того дня, коли вона пішла?