Дівчина у потягу - Страница 63


К оглавлению

63

Коли вранці я побачила ці новини, одразу ж зателефонувала Скотту. Він не відповів, я залишила повідомлення, висловила співчуття. Удень він передзвонив.

— З вами все гаразд? — запитала я.

— Не зовсім. — Голос п’яний.

— Співчуваю… вам щось потрібно?

— Мені потрібна людина, яка не стане дорікати: «я ж тобі казала».

— Перепрошую?

— Сьогодні в мене весь день сиділа мама. Вочевидь, вона давно все знала: «Щось не так у цій дівчині, чогось бракує, ані родини, ані друзів. Звідки взялася — невідомо». Дивно, чому вона мені ніколи нічого не казала? — Дзвін розбитого скла, лайка.

— З вами все гаразд? — допитувалася я.

— Ви можете приїхати? — запитав він.

— До вас?

— Так.

— Я… поліція, журналісти… я не впевнена…

— Будь ласка. Мені потрібна компанія. Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила. Людини, яка не вірить усім цим…

Він п’яний, я це зрозуміла, проте однаково погодилася.

А тепер сиджу в потягу, також випиваю, розмірковую над тим, що він сказав. «Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила». Ми взагалі не були знайомі, й я не певна, що вона мені подобається. Я якомога швидко допила першу бляшанку, відкоркувала другу.

Виходжу в Вітні. Я частина натовпу тих, хто в п’ятницю ввечері поспішає додому: лише чергова рабиня за зарплатню серед гарячих, стомлених мас, які тільки й чекають, коли опиняться вдома, сядуть на вулиці з прохолодним пивом, повечеряють із дітьми, раніше ляжуть спати. Можливо, уся справа в джині, але мені важко описати, наскільки приємно бути підхопленою таким натовпом, коли всі перевіряють телефони, перетрушують кишені, шукаючи білети. Я немов повернулася в минуле, в наше перше літо, коли ми оселилися на Бленгейм-роуд, коли я щовечора квапилася додому, відчайдушно воліла спуститися сходами, потім геть з вокзалу, майже бігла вулицею. Том працював удома, не встигала зайти в дім — як він знімав з мене одяг. Навіть зараз від цих спогадів я посміхаюся, сподіваючись на зустріч: коли мчалася вулицею, щоки палали, я навіть кусала губи, щоб припинити посміхатися, дихання прискорюється, коли я думаю про нього й точно знаю, що він рахуватиме хвилини до моєї появи.

Цими днями в мене настільки забита голова, що я забуваю хвилюватися через Тома та Анну, поліцію та фотографів. Навіть отямитися не встигаю, як стою біля дверей Скотта, тисну на дзвоник, двері відчиняються, я відчуваю збудження, хоча й не слід. Проте провини не відчуваю, тому що Меґан виявилася не такою, як я вважала. Вона — не та вродлива, безтурботна дівчина на веранді. Вона не любляча дружина. Вона навіть не гарна людина. Вона брехуха, ошуканка.

Вона вбивця.

Мeґан

Четвер, 20 червня 2013 року

Вечір

Я сиджу на дивані в його вітальні зі склянкою вина в руці. Будинок досі нагадує смітник. Невже він завжди живе ось так? Як підліток? І я пригадую, що він втратив родину, коли був ще підлітком, тож, мабуть, таким і залишився. Мені шкода його. Він повертається з кухні, сідає поруч, затишно поряд. Якби я могла, приходила б сюди щодня, лише на годину-дві. Сиділа б тут, пила вино, відчувала дотик його руки.

Проте не можу. На те є причина, і він воліє її дізнатися.

— Гаразд, Меґан? — промовляє він. — Зараз ви готові? Закінчити історію, яку вже розпочали розповідати?

Я трохи прихиляюся до нього, до його теплого тіла. Він дозволяє. Заплющую очі, і невдовзі знову опиняюся там, у тій ванній кімнаті. Дивно, оскільки я надто довго намагалася не думати про це, про ті дні, ті ночі, але зараз мені достатньо заплющити очі — і майже миттєво, ніби засинаєш й відразу ж провалюєшся в сон.

Темно та холодно. Я більше не у ванні.

— Не знаю, що саме сталося. Пам’ятаю, як прокинулася, пам’ятаю, що одразу відчула: щось негаразд, і наступної миті розуміла, що Мак уже вдома. Він кликав мене. Я чула, як він на першому поверсі голосно вигукує моє ім’я, але мені несила ворухнутися. Я сиділа на підлозі у ванній кімнаті, тримала її на руках. Барабанив дощ, скрипіли балки на даху. Було так холодно. Мак піднявся нагору, продовжуючи кликати мене. Дійшов до дверей, увімкнув світло. — Я і зараз це відчуваю: світло опалило сітківку очей, усе стало різким, білим, жахаючим.

— Пам’ятаю, я накричала на нього, щоб вимкнув світло. Я не хотіла бачити, не хотіла дивитися на неї. Не знаю… не знаю, що стало потім. Він кричав на мене, волав прямо в обличчя. Я віддала її йому й побігла. Помчала з будинку в дощ, потім побігла на пляж. А далі не пам’ятаю. Минуло багато часу, коли він прийшов по мене. Дощ усе ще лив. Здається, я ховалася в дюнах. Розмірковувала над тим, щоб увійти у воду, але злякалася. Нарешті він прийшов по мене. Забрав мене додому.

— Уранці ми її поховали. Я загорнула її в простирадло, Мак вирив могилу. Ми поховали її на краю маєтку, поряд з покинутою залізничною колією. Ми поклали зверху каміння, щоб якось позначити могилку. Ми не розмовляли про це, ми взагалі не розмовляли, навіть одне на одного не дивилися. Того вечора Мак пішов. Сказав, що в нього зустріч. Я подумала, що, можливо, він пішов повідомити поліцію. Я не знала, що робити. Просто чекала на нього, на будь-кого. Він так і не повернувся. Ніколи.

Я сиджу в теплій вітальні Камаля, торкаюся його теплого тіла, проте вся тремчу.

- І досі це відчуваю, — зізнаюся я. — Ту ніч, досі її відчуваю. Саме цього я жахаюся, саме через це не можу спати: через відчуття самотності в тому будинку. Я надто налякана — надто перелякана, не можу заснути. Просто блукала темними кімнатами та чула її плач, відчувала запах її шкіри. Бачила речі. Прокидалася вночі із впевненістю, що тут хтось є — щось є — у цьому будинку поряд зі мною. Мені здавалося, я божеволіла. Здавалося, що помру. Міркувала над тим, щоб залишитися там, а одного дня мене знайдуть. Принаймні таким чином я не залишу її напризволяще.

63