Дівчина у потягу - Страница 7

Виходжу з дому, пересуваю налиті свинцем ноги п’ятдесят метрів по Бленгейм-роуд до їхнього будинку. Нікуди не поспішаю. Сьогодні двері відчиняє не вона, а він, її чоловік. Вбраний та вже взутий Том поспішає на роботу. Йому дуже личить костюм — він не такий красень, як Скотт: Том нижчий та більш блідий, якщо придивитися пильніше, очі трохи близько посаджені — але симпатичний. Він дарує мені свою широку посмішку а-ля Том Круз та йде — залишаємось ми втрьох: я, вона та дитина.

Четвер, 16 серпня 2012 року

День

Я звільняюся!

Відчуваю себе набагато ліпше, якщо таке взагалі можливо. Я вільна!

Сиджу на веранді, очікую на дощ. Наді мною суцільно чорне небо, купчаться хмари, повітря важке та вологе. Десь за годину додому повернеться Скотт, змушена буду йому про все розповісти. Він посердиться хвилину-дві, а потім я все владнаю. Я не просто цілий день сидітиму вдома: складатиму плани. Я б могла записатися на курси фотографів або заснувати палатку на ринку, продавати прикраси. Могла би навчитися куховарити.

Якось один учитель у школі сказав мені, що я схильна відкривати в собі нові таланти. Тоді я не зрозуміла, що він мав на увазі, подумала, що він просто базікає, але сама ідея мені дуже сподобалася. Утікачка, коханка, дружина, офіціантка, керівник галереї, няня — і ще кілька посад проміж. Ким волію бути завтра?

Я не збиралася звільнятися, слова самі злетіли з губ. Ми сиділи за столом на кухні, Анна тримала дитину на руках, і Том несподівано повернувся (напевно, щось забув), тож він також був присутній, смакував каву. Якесь безглуздя! Не було жодного сенсу в моїй присутності. Навіть гірше, я відчувала себе незручно: здавалося, що я вдерлася в їхню родину.

— Я знайшла іншу роботу, — сказала я, навіть як слід не поміркувавши. — Тому не зможу більше сидіти з вашою дитиною. — Анна подивилася на мене — гадаю, що не повірила. Лише відповіла:

— Який жаль! — Але я побачила, що насправді вона так не вважає. Анна, здається, зітхнула з полегшенням. Вона навіть не запитала, яку саме роботу я знайшла — і слава богу, бо я заздалегідь не вигадала переконливу версію.

Том виглядав дещо здивованим.

— Нам вас бракуватиме, — сказав він, але це також неправда.

Єдина людина, яка насправді розчарована, — це Скотт, тож я маю щось для нього вигадати. Можливо, скажу йому, що до мене чіплявся Том. І тим покладу край розпитуванням.

Четвер, 20 вересня 2012 року

Ранок

Кілька хвилин на восьму, на вулиці прохолодно, але так красиво! Усі ці ланки дворів одна до одної, зелені із золотом в очікуванні, поки сонячні промені-пальці виповзуть з-під залізничних колій та пробудять їх до життя. Я вже кілька годин не сплю. Безсоння. Не спала вже кілька днів. Ненавиджу такий стан, більш за все ненавиджу безсоння, коли просто лежиш у ліжку, голова обертом: тік, тік, тік, тік. У мене свербить усе тіло. Хочу поголити всю голову.

Хочеться бігти. Проїхатися в автівці з відкидним верхом, але опустивши верх. Попрямувати на узбережжя — будь-яке. Хочеться прогулятися пляжем. Ми з моїм старшим братом збиралися стати мандрівниками. Ми з Беном складали такі плани. Відверто кажучи, то були здебільшого плани Бена — він такий мрійник. Ми збиралися на мотоциклах доїхати від Парижа до Лазурного берега або подорожувати в США узбережжям Тихого океану, від Сіетла до Лос-Анджелеса; ми збиралися відтворити шляхи Че Гевари від Буенос-Айреса до Каракаса. Можливо, якщо я втілила б усі ці мрії — ніколи б тут не опинилася, не відаючи, що робити далі. А можливо, якби я втілила всі ці мрії — опинилася б саме там, де й перебуваю зараз, але почувалася б цілком щасливою. Але ж не так сталося як гадалося — Бен ніколи так і не дістався Парижа, він навіть до Кембриджа не доїхав. Він загинув на шосе А10, йому розтрощило голову під колесами автопотяга.

Я щодня за ним сумую. Напевно, більше за всіх. Він залишив величезну діру в моєму житті, прямо посередині моєї душі. А можливо, саме з нього все й почалося. Не знаю. Навіть мені невідомо, чи все це стосується Бена, чи всього того, що трапилося опісля, всього, що трапилося після його загибелі. Єдине мені відомо достеменно: тільки-но в мене було все добре, життя — прекрасне, і нічого більше мені не потрібно, а наступної миті я вже не можу дочекатися, коли піду геть. Мені кінець: деградую та кочуся вниз.

Тож я збираюся відвідати психотерапевта! Чудно! Може, хоч повеселюся. Я завжди вважала, що кумедно бути католиком, мати можливість сповідатися та отримувати прощення, коли всі гріхи прощаються й життя починається з чистого аркуша.

Певна річ, психотерапевт не те саме, що священик. Я трохи ревную, але останнім часом я не можу заснути, та й Скотт наполягає на тому, щоб я пішла. Я вже казала йому, що мені важко обговорювати зі знайомими людьми подібні речі — я навіть із ним ледь можу про це згадувати. Він відповів, що саме в цьому й річ: незнайомим людям легше сповідатися. Але це не зовсім так. Людина не може бути відвертою до кінця та розповідати все. Бідолашний Скотт. Йому невідомо навіть й половини. Він настільки сильно мене кохає, що стає боляче. Не знаю, як йому вдається. Я би збожеволіла.

Але принаймні я маю щось зробити. Усі плани, які я вигадувала — курси фотографів і кулінарні курси, — правду кажучи, вони виявляються безглуздими, ніби я граю у справжнє життя, натомість щоб просто жити. Я маю знайти собі заняття, таке, щоб не викликало жодних сумнівів. Я так не можу, не можу просто бути дружиною. Не розумію, як це в жінок виходить мати в буквальному сенсі слова єдиний обов’язок — чекати. Чекати, поки чоловік повернеться додому й кохатиметься з тобою. Або так, або оглянутися навколо й знайти те, що відверне від очікування.