Дівчина у потягу - Страница 81

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

Рано-вранці

Один уривок спогадів тягне за собою інший. Ніби я всі ці дні, тижні, місяці рухалася навпомацки, а потім, нарешті, за щось схопилася. Ніби проводила рукою по стіні, щоб намацати шлях з однієї кімнати в іншу. Врешті-решт рухливі тіні почали зростатися, за деякий час мої очі звикли до мороку, і я змогла бачити.

Проте не одразу. Спочатку про те, що мені лише здавалося спогадами, що, напевно, мені наснилося. Я сиділа на дивані, майже паралізована від шоку, запевняючи себе, що вже не вперше я щось згадую неправильно. Уже не вперше мені здається, що події відбувалися у певній послідовності, а насправді все було взагалі інакше.

На кшталт того випадку, коли ми завітали на вечірку до одного з Томових колег, я напилася, але ми добре розважилися. Пам’ятаю, як цілувалася з Кларою на прощання. Клара — то дружина колеги Тома, прекрасна, доброзичлива, привітна жінка. Пам’ятаю, як вона пропонувала ще коли-небудь зустрітися; пам’ятаю, як тиснула їй руку.

Я так ясно все пам’ятаю, але виявилося, що все — неправда. Я дізналася про це наступного ранку, коли Том відвернувся від мене, коли я наважилася з ним заговорити. Мені відомо, що це неправда тому, що він сказав, що дуже розчарований та збентежений, бо я звинуватила Клару в тому, що вона з ним загравала, що зі мною сталася істерика, що я поводилася агресивно.

Коли я заплющила очі, відчула тепло її руки у своїй долоні, але насправді цього не було. Насправді ж Том був змушений майже нести мене додому, я ридала та волала всю дорогу, а бідолашна Клара щулилася від жаху на кухні.

Тож коли я заплющила очі, коли забулася сном і знову опинилася в тунелі, попри те що я відчувала холод та огидне, затхле, смердюче повітря, попри те що бачила людину, яка наближалася до мене, харкаючи гнівом, із здійнятими кулаками, — це було неправдою. Жах, який я відчувала, був несправжнім. А коли тінь завдала мені удару, а потім залишила на землі в сльозах та крові — це також було неправдою.

Тільки цього разу то була правда! Я все бачила. Я настільки приголомшена, що неспроможна в це повірити, але, спостерігаючи за сходом сонця, я відчуваю, як імла розсіюється. Усе, що він казав мені, - суцільна брехня! Мені не здалося, що він вдарив мене. Я це достеменно пам’ятаю. Саме так, як пам’ятаю, що прощалася з Кларою після вечірки, як потискала її долоню. Саме так, як пам’ятаю страх, коли опинилася на підлозі, а поряд лежала ключка для гольфа — і тепер я знаю, мені точно відомо, що не я розмахувала тією ключкою.

Не знаю, що робити. Несуся нагору, натягую джинси, кросівки, кваплюся назад. Набираю їхній номер, домашній, очікую дзвінків, потім кладу слухавку. Не знаю, що робити. Варю каву, даю їй охолонути, набираю номер детектива Райлі, одразу ж кидаю слухавку. Вона мені не повірить. Точно знаю — не повірить.

Прямую на вокзал. Сьогодні неділя, перший потяг не раніше, ніж за півгодини. Мені нічого не залишається, як сісти на лавку, або кружляти від недовіри до відчаю і знов до недовіри.

Усе — омана. То не гра моєї уяви, що він мене вдарив. Мені не здалося, що він поспіхом віддалявся від мене, стиснувши кулаки. Я бачила, як він озирався, кричав. Я бачила, як він крокує вулицею з жінкою, бачила, як вони разом сідають в автівку. Мені це не наснилося! І раптом я розумію: усе дуже просто, до біса, чорт забирай, просто! Я все пам’ятаю, просто спогади переплуталися. Я перенесла образ Анни, яка бігла від мене в синій сукні, в інший сценарій: коли Том з якоюсь жінкою сідають у автівку. Тому що на цій жінці, зрозуміло, не синя сукня — вона в джинсах та червоній футболці. Ця жінка — Меґан.

Анна

Неділя, 18 серпня 2013 року

Рано-вранці

Я жбурляю телефон через паркан якнайдалі; він падає десь на межі кам’янистого насипу та колії. Мені здається, я чую, як він котиться до колії. Здається, я досі чую її голос. «Привіт, це я, залиште повідомлення». Здається, у мене у вухах ще довго лунатиме її голос.

Коли я повертаюся до будинку, він уже біля підніжжя сходів. Дивиться на мене сонними очима, нічого не розуміючи, намагається прогнати сон.

— Що відбувається?

— Нічого, — відповідаю я, але чую, як тремтить власний голос.

— Що ти там робила надворі?

— Здалося, щось почула назовні, - виправдовуюсь я. — Щось мене розбудило. Не могла заснути.

— Телефон дзвонив, — каже він, потираючи очі.

Я плескаю долонями, щоб вони припинили тремтіти.

— Що? Який телефон?

— Телефон. — Він дивиться на мене, як на божевільну. — Телефон дзвонив. Хтось телефонував, а потім поклав слухавку.

— Не знаю… Я не знаю, хто то був.

Він сміється.

— Певна річ, не знаєш. З тобою все гаразд? — Він наближається до мене, обіймає за талію. — Ти якась дивна. — Він на мить затримує мене в обіймах, прихиливши голову до моїх грудей. — Тоді слід було мене розбудити, якщо почула щось підозріле, — нарікає він. — Не слід самій виходити на вулицю. Це мій обов’язок.

— Усе гаразд, — відповідаю я, але мені доводиться міцно стискати щелепи, щоб зуби не клацали. Він цілує мене в губи, протискає свого язика мені до рота.

— Давай-но повернемося в ліжко, — пропонує він.

— Гадаю, ліпше випити кави, — відповідаю я, намагаючись відсторонитися.

Він не пускає. Міцно тримає мене в обіймах, а сам стискає рукою мою потилицю.

— Ну ж бо! — наполягає він. — Ходімо зі мною. Я відмови не приймаю.

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

Ранок

Я достеменно не певна, що робити, тож просто дзвоню у двері. Гадаю, можливо, спершу слід було попередити? Нечемно з’являтися у таку рань у неділю, спочатку не зателефонувавши, чи не так? Я починаю хихикати. Мене охоплює невеличка істерика. Насправді мені невідомо, що я роблю.