Дівчина у потягу - Страница 26

— Тож дівчинка плакала, а мати лежала поруч і не прокинулася? — уточнила Райлі.

— Так. — Лікті поліціянтка поставила на стіл, руки зчепила перед ротом, тож я не змогла повною мірою прочитати вираз її обличчя, але я знаю: вона вважає, що я брешу. — Я взяла її на руки, щоб заспокоїти. Ось і все. Взяла на руки, щоб заспокоїти.

— Ні, не все. Оскільки Анна прокинулася, а вас там не було, я не помиляюся? Ви ховалися під парканом, біля залізничного полотна.

— Вона не одразу припинила плакати, — зізналася я. — Колисала її, проте вона все рюмсала, тож я вийшла з нею на вулицю.

— Біля залізничної колії?

— Надворі.

— Ви хотіли заподіяти шкоди дитині Ватсонів?

Я підскочила. Театральний жест, згодна, але я хотіла, щоб вона зрозуміла, аби Ґаскілл побачив: подібне припущення обурює.

— Не бажаю все це слухати! Навідалася до відділку, щоб розповісти вам про того чоловіка! Прийшла сюди, щоб вам допомогти! А ви… у чому саме ви мене звинувачуєте? У чому мене звинувачують?

Ґаскілл залишався незворушним, спокійним. Жестом наказав мене сісти.

— Міс Ватсон, інша… місіс Ватсон, Анна — пригадала про вас, коли ми розпитували сусідів про Меґан Гіпвелл. Повідомила, що ви — в минулому — вели себе дивно, непередбачливо. Пригадала цей випадок із дитиною. Повідомила, що ви виснажили і її, і її чоловіка. Ви постійно турбували їх дзвінками. — На мить він звірився з написаним. — Відверто кажучи, майже щоночі. Що ви відмовлялися змиритися з тим, що ваш шлюб розпався…

— Це неправда! — наполягала я, так воно і було — так, я час від часу телефонувала Томові, але не щоночі — це вже перебільшення. Проте в мене з’явилося таке відчуття, що після всього сказаного Ґаскілл не на моєму боці. Знов відчула, як набігають сльози.

— Чому ви не змінили прізвище? — поцікавилася Райлі.

— Перепрошую?

— У вас прізвище чоловіка. Навіщо? Якщо чоловік кинув би мене заради іншої жінки, я б, гадаю, хотіла позбутися і його прізвища. І, звісно ж, не хотіла б мати одне прізвище зі своєю суперницею.

— Що ж, напевно, я не настільки опікуюсь дрібницями. — А я ж ними опікуюсь! Ненавиджу її за те, що вона Анна Ватсон.

— Гаразд. А каблучка? Каблучка, що висить на ланцюжку у вас на шиї. Це ваша весільна?

— Ні, - збрехала я. — Ця каблучка… це моєї бабусі.

— Невже? Гаразд. Що ж, маю зізнатися, на мій погляд, ваша поведінка свідчить про те, — як і натякала місіс Ватсон — ви не волієте рухатися далі, відмовляєтеся погодитись з тим, що у вашого колишнього чоловіка нова родина.

— Не розумію…

— Як це стосується Меґан Гіпвелл? — закінчила за мене речення Райлі. — Того вечора, коли зникла Меґан, нам доповіли, що вас — жінку з нестабільною психікою, яка до того ж сильно п’є, - бачили на вулиці, де вона мешкає. Враховуючи, що місіс Ватсон та Меґан дещо схожі…

— Взагалі нічого спільного! — Я оскаженіла від такого припущення. Джесс не має нічого спільного з Анною. Меґан не має нічого спільного з Анною.

— Обидві худорляві білявки, невисокі на зріст, із блідою шкірою…

— Тож по-вашому я напала на Меґан Гіпвелл, вважаючи, що вона Анна? Ніколи не чула такої дурниці! — відповіла я. Проте ґуля на потилиці продовжувала саднити, а події суботнього вечора досі вкриті непроникною темрявою.

— Вам було відомо, що Анна Ватсон та Меґан Гіпвелл знайомі? — спитав Ґаскілл, я аж рота розкрила.

— Мені… що? Ні. Ні, вони не знайомі.

Райлі посміхнулася, потім її обличчя посуворішало.

— Помиляєтеся, вони знайомі. Меґан наглядала за дитиною Ватсонів… — вона дала раду нотаткам, — у серпні та вересні минулого року. — Не знаю, що відповісти. Уявити не можу: Меґан у моєму будинку, поряд з нею, з її дитиною.

— Поріз на губі… ви отримали внаслідок того, як учора потрапили під автівку? — поцікавився Ґаскілл.

— Так, прикусила, коли падала, напевно.

— А де це трапилось? Аварія, я маю на увазі?

— У Лондоні. На Теобальдз-роуд. Біля Голборна.

— А що ви там робили?

— Перепрошую?

— Навіщо ви поїхали до центру Лондона?

Я знизала плечима.

— Я вже вам розповідала, — холодно відповіла я. — Моя хазяйка не знає, що я втратила роботу. Тож я щодня, як зазвичай, їжджу до Лондона, заходжу до бібліотеки, навідуюсь до кадрових агенцій, працюю із резюме.

Райлі похитала головою, напевно, недовірливо або здивовано. Невже можна настільки опуститися?

Я відсунула стілець, бажаючи вже піти. Годі розмовляти зі мною зверхньо, виставляти дурепою, ніби я божевільна. Час уже дістати козирну карту.

— Не знаю насправді, навіщо ми все це обговорюємо, — промовила я. — Вважала, що в поліції важливіші справи, наприклад, розслідування зникнення Меґан Гіпвелл. Як я розумію, ви вже поспілкувалися з її коханцем? — Жоден із поліціянтів нічого не відповів, обидва лише витріщалися на мене. Подібного вони не очікували. Про коханця вони й гадки не мали. — Напевно, вам навіть про нього невідомо. У Меґан Гіпвелл був роман, — додала я й попрямувала до дверей. Мене зупинив Ґаскілл, він рухався тихо й на диво швидко — не встигла я схопитися за ручку двері, як він уже стовбичив переді мною.

— Я гадав, ви з Меґан Гіпвелл не знайомі, - сказав він.

— Не знайомі, - відповіла я, намагаючись протиснутися повз нього.

— Сідайте, — наказав він, блокуючи мені шлях.

Я розповіла про все, що бачила з вікна потяга: про те, як часто Меґан сиділа на веранді, загорала вечорами або смакувала ранкову каву. Розповіла, яка минулого тижня бачила її з іншим — точно не з її чоловіком, розповіла, як вони цілувалися на газоні.