Дівчина у потягу - Страница 27

— Коли це сталося? — різко запитав Ґаскілл. Здавалося, я його дратую, мабуть тому, що одразу все не розповіла, а змарнувала цілий день розмовами про себе.

— У п’ятницю. У п’ятницю вранці.

— Тож за день до зникнення ви бачили Меґан з іншим чоловіком? — перепитала Райлі, роздратовано зітхаючи. Вона закрила теку, що лежала перед нею. Ґаскілл відкинувся на спинку стільця, прискіпливо вивчаючи моє обличчя. Райлі, вочевидь, вважала, що я все вигадую; Ґаскілл не був у цьому настільки ж впевнений.

— Зможете його описати? — спитав Ґаскілл.

— Високий, темно…

— Привабливий? — втрутилася Райлі.

Я пирхнула.

— Вищий за Скотта Гіпвелла. Точно знаю, бо бачила їх разом — Джесс та… Перепрошую… Меґан та Скотта Гіпвеллів, а цей чоловік вищий. Більш худорлявий, стрункіший, з більш темною шкірою. Можливо, азіат, — продовжувала я.

— Невже з потяга ви розгледіли його етнічну приналежність? — здивувалася Райлі. — Приголомшує. До того ж хто така Джесс?

— Перепрошую?

— Ви тільки-но згадали про якусь Джесс.

Я відчула, як знову червонію. Похитала головою.

— Ні, не згадувала, — відповіла я.

Ґаскілл підвівся, простягнув мені на прощання руку.

— Гадаю, на сьогодні досить. — Я потиснула йому руку й, ігноруючи Райлі, повернулася, щоб піти. — Міс Ватсон, не наближайтеся до Бленгейм-роуд, — попередив Ґаскілл. — До колишнього чоловіка звертайтеся лише у крайньому разі, а до Анни Ватсон та її дитини взагалі не наближайтеся.

У потягу, повертаючись додому, я аналізувала все те, що сьогодні пішло не так, і була здивована тим, що почуваюся на так уже й погано. Поміркувавши над цим, зрозуміла, у чому річ: учора я й краплини в рот не брала, і сьогодні немає бажання випити. Уперше за багато років мене цікавить щось попри власне нещастя. В мене з’явилася мета. Чи то, принаймні, в мене з’явився привід відволіктись.

Четвер, 18 липня 2013 року

Ранок

Перш ніж сісти в потяг сьогодні вранці, купила три газети: Меґан уже чотири дні та п’ять ночей як зникла, тож історія широко висвітлювалася у пресі. «Дейлі Мейл», як годиться, вдалося винайти знімки Меґан у бікіні, вони також спромоглися надати поки що найдетальнішу інформацію щодо зниклої жінки.

Меґан, у дівоцтві Міллз, народилася в Рочестері 1984 року, у віці десяти років разом із батьками переїхала до Кінґз-Лінн у Норфолк. Вона змалечку була розумницею, талановитою художницею та співачкою. За свідченнями шкільної подруги, Меґан була «дуже вродливою, любила посміятися, була доволі шаленою». Її несамовитість, здавалося, загострилася після смерті брата, Бена, з яким у неї були дуже близькі стосунки. Він розбився на мотоциклі, коли йому виповнилося дев’ятнадцять. Меґан на той час було п’ятнадцять. Після похорону вона на три дні втекла з дому. Двічі її заарештовували — одного разу за крадіжку, удруге — за проституцію. За інформацією «Мейл», стосунків з батьками вона повністю розірвала. Кілька років тому батьки померли, так і не налагодивши стосунків з дочкою. (Коли читала ці рядки, мені було відчайдушно шкода Меґан. Я усвідомлюю, що, напевно, врешті-решт, ми з нею не такі вже й різні. Вона також самотня.)

Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона переїхала до приятеля, у якого був будинок у містечку Голкгемі на півдні Норфолка. Шкільна подруга Меґан запевняє: «Він був старший за неї, музикант чи щось таке. Балувався наркотиками. Ми з Меґан рідко бачилися після того, як вони оселилися разом». Імені хлопця не згадувалося, вірогідніше за все, його не знайшли. Можливо, його навіть не існувало. Шкільна подруга могла все це вигадати тільки задля того, щоб її ім’я потрапило в газети.

Репортери перестрибнули на кілька років уперед: ось Меґан уже двадцять чотири, вона мешкає в Лондоні, працює офіціанткою в ресторані на півдні Лондона. Там вони й познайомилися зі Скоттом Гіпвеллом, незалежним консультантом із відділу інформатики, який товаришував із керівником ресторану. Меґан та Скотт захопилися одне одним. Після «наполегливого залицяння» вони одружилися, коли їй виповнилося двадцять п’ять, а йому тридцять.

У газеті наводилися слова ще кількох знайомих, включаючи Тару Епштейн, подругу, у якої Меґан ніби мала залишитися в ніч свого зникнення. Вона запевняє, що Меґан — «вродлива, безтурботна дівчина», що вона здавалася «дуже щасливою». «Скотт ніколи б її не образив, — запевняє Тара. — Він її дуже кохає». Усе, що каже Тара, — лише кліше. Найбільше мене зацікавили слова одного з митців, що виставляли свої полотна в галереї, якою колись керувала Меґан, такий собі Раджеш Гуджрал. Він свідчив, що Меґан «дивовижна жінка, різка, смішна, приваблива, на диво самотня жінка з теплим серцем». Таке відчуття, що Раджеш закохався. І єдина цитата від чоловіка на ім’я Девід Кларк, «колишнього колеги» Скотта: «Меґан та Скотт — дивовижна пара. Вони щасливі разом, дуже закохані».

Траплялися у статті й кілька слів про розслідування, але в заявах поліції майже нічого не було: вони опитали «череду свідків», «розробляють кілька версій». Єдиний цікавий коментар дає детектив Ґаскілл, який підтверджує, що в розслідуванні поліції допомагають двоє. Майже стовідсотково впевнена, що ці двоє і є підозрюваними. Один — напевно, Скотт. Невже інший це «К»? Невже «К» — це Раджеш?

Я настільки занурилась у газети, що взагалі не звертала, як зазвичай, уваги на подорож; здається, що я тільки-но сіла, коли потяг старанно зупиняється навпроти червоного семафора. У дворі Скотта якісь люди — двоє поліціянтів у формі біля затильних дверей. У голові запаморочилося. Невже щось знайшли? Невже її знайшли? Невже тіло закопане в саду? Чи його запхали під сходи? Я не можу викинути з голови купу одежі біля залізничної колії, це безглуздя, тому що я помітила її ще до зникнення Меґан. Хай там як, якщо їй заподіяно шкоди — то зробив не Скотт, не міг він зробити. Він до нестями в неї закоханий, як запевняють усі довкола. Погода перемінилася, освітлення сьогодні погане, небо важке, свинцеве, погрозливе. Нічого розгледіти не можу, не бачу, що відбувається. Відчуваю якусь безнадійність. Несила залишатися осторонь — на краще або на гірше, тепер я стала частиною всього цього. Мені треба знати, що відбувається.