Дівчина у потягу - Страница 36

Він витріщився на мене.

— Коли? Ви бачили її в суботу ввечері? Ви поліцію повідомили?

— Ні, це сталося в п’ятницю вранці, - відповіла я, плечі його опустилися.

— Але… в п’ятницю з нею все було гаразд. Що в цьому важливого? — Його жовна здулися, він дедалі більше роздратовувався. — Ви бачили її з… з ким ви її бачили? З чоловіком?

— Так, я…

— Як він виглядав? — Скотт підвівся, закрив собою світло. — Ви поліцію повідомили? — знову спитав він.

— Повідомила, проте сумніваюся, що вони поставилися до цього серйозно, — зізналася я.

— Чому?

— Я просто… не знаю… Просто подумала, що ви маєте знати.

Чоловік нахилився вперед, сперся руками, стиснутими в кулаки, на стіл.

— На що ви натякаєте? Де ви її бачили? Що вона робила?

Ще одне важке зітхання.

— Вона була… на вашому газоні, - почала я. — Ось там. — Я вказала на подвір’я. — Вона… я побачила її з потяга. — На його обличчі читалася недовірливість. — Я їжджу потягом з Ешбері до Лондона щодня. Проїжджаю прямо ось там. Я побачила її, вона була не сама. І була… була не з вами.

— Звідки вам відомо? Ранок п’ятниці? Тієї п’ятниці — напередодні її зникнення?

— Так.

— Мене не було вдома, — відповів він. — Я поїхав. Брав участь у конференції в Бірмінгемі, повернувся лише ввечері в п’ятницю. — На його щоці запалали червоні плями, його скептицизм поступився чомусь іншому. — Тож ви побачили її на газоні з чоловіком? І…

— Вона поцілувала його, — продовжила я. Нарешті я мала це зробити, мала йому сказати. — Вони цілувалися.

Він випрямив плечі, його руки, досі стиснуті в кулаки, повисли вздовж тіла. Рум’янець на обличчі запалав ще гарячіше, зліше.

— Мені шкода, — додала я. — Мені дуже шкода. Розумію, подібне чути жахливо…

Він здійняв руку, махнув, щоб я припинила. Зневажливо махнув. Його взагалі не цікавили мої співчуття.

Розумію, як воно. Сидячи на його кухні, я майже з досконалою точністю пригадала, як сиділа на власній кухні, за п’ять будинків від цього будинку, поки Лара, моя колишня ліпша подруга, сиділа навпроти, тримаючи на колінах свого гладкого малюка, який звивався, немов черв’як. Пам’ятаю, як вона казала мені, наскільки їй шкода, що наш шлюб розірвано. Пригадую, як сама втратила витримку через її банальні співчуття. Що вона могла знати про мій біль! Я наказала їй піти під три чорти, вона відповіла, щоб я не говорила подібне в присутності дитини. Відтоді я її не бачила.

— Як він виглядав? Той чоловік, з яким ви її бачили? — запитав Скотт. — Він стояв до мене спиною, роздивлявся газон.

— Він високий — мабуть, вищий за вас. Темношкірий. Напевно, азіатської зовнішності. Індіанець — хтось на кшталт цього.

- І вони цілувалися у нас на подвір’ї?

— Так.

Він глибоко зітхнув.

— Боже, мені потрібно випити. — Він повернувся до мене. — Бажаєте пива?

Бажала, відчайдушно бажала випити, проте відмовилася. Спостерігала за тим, як він приносить собі пляшку з холодильника, відкорковує, робить добрий ковток. Я майже відчувала, як прохолодна рідина проковзає горлянкою, коли за ним спостерігала; моя рука вигнулася, ніби простягнулася за келихом. Скотт оперся на стіл, схиливши голову на груди.

Я кепсько почувалася: анітрохи не допомогла, лише завдала йому ще більшого болю. Втручалася в його страждання, а це неприпустимо. Не слід було шукати з ним зустрічі. Не слід було ошукувати. Зрозуміло, що не слід було ошукувати.

Я підвелася, коли він заговорив:

— То міг бути… Не знаю. Це, напевно, добра новина, як вважаєте? Це може означати, що з нею все гаразд. Вона просто… — Він глухо засміявся. — Вона просто втекла з коханцем. — Зворотнім боком долоні він змахнув сльозу, моє сердечко перетворилося на маленьку міцну кульку. — Проте, розумієте, в чому річ — я не вірю, що вона б не зателефонувала. — Він подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, ніби тільки я цю відповідь знала. — Певна річ, вона б мені зателефонувала, чи не так? Вона ж би розуміла, як би я ошаленів… у який розпач впав. Вона ж не така мстива, правда?

Він звертався до мене як до людини, якій міг би довіряти — як до подруги Меґан. Я усвідомлювала, що це неправильно, проте це було так приємно. Він ще ковтнув пива, повернувся до двору. Я простежила за його поглядом і побачила невеличку купку каміння біля паркану — така собі декоративна кам’яна гірка, яку вже давно започаткували, проте так і не закінчили. Він знову почав підносити пляшку до рота, але зупинився. Повернувся обличчям до мене.

— Ви бачили Меґан з потяга? — уточнив він. — Тож… ви просто дивилися у вікно і побачили її, жінку, з якою випадково були знайомі? — Атмосфера в кімнаті змінилася. Він уже більше не був певен, хто я: чи то я друг? Чи то можна мені довіряти? Його обличчя змарніло від сумнівів.

— Так, я… я знаю, де вона мешкає, - відповіла я й одразу ж пожалкувала, не встигли слова з губ злетіти. — Я хочу сказати, де ви разом мешкаєте. Я якось була тут у гостях. Дуже давно. Тож іноді я дивлюся у вікно, коли проїжджаю повз, намагаючись її розгледіти. — Він витріщився на мене. Я відчула, як червонію. — Вона нерідко сиділа на подвір’ї.

Він ставить порожню пляшку на стіл, робить в мій бік кілька кроків, влаштовується на найближчому до мене стільці.

— Тоді ви, напевно, добре знали Меґан. Доволі близько, адже завітали додому.

Відчуваю, як сором залив рум’янцем обличчя, спина спітніла, від припливу адреналіну нудить. Не слід було цього казати, не слід ще більше ускладнювати брехню.

— Лише одного разу, однак я… мені відомо, де розташовано будинок, оскільки колись мешкала неподалік. — Він здивовано вигинає брови. — Далі по вулиці. В будинку номер двадцять три.