Дівчина у потягу - Страница 37

Він повільно кивнув.

— Ватсони, — промовив він. — Тож ви колишня дружина Тома?

— Так. Два роки тому я поїхала звідси.

— Проте продовжували навідуватися до Меґан в галерею?

- Іноді.

— А коли ви зустрічалися, ви… Вона розповідала про особисті речі? Про мене наприклад? — Голос його став сиплим. — Ще згадувала про кого-небудь?

Я похитала головою.

— Ні, ні. Зазвичай… просто балачки. — Тривале мовчання. Зненацька спека на кухні стала нестерпною, від кожної поверхні тхнуло антисептиком. У голові запаморочилося. Праворуч від мене столик із фотокартками в рамках. Меґан посміхалася до мене, ніби звинувачувала з посмішкою.

— Мені час, — заквапилася я. — Ви і так достатньо приділили мені часу. — Я почала підводитись, однак він схопив мене за зап’ястя, не відводячи погляду з мого обличчя.

— Не йдіть поки, — м’яко благав він. Я сіла на місце, але руку з-під його долоні забрала; відчувала себе незручно, ніби мене хотіли в чомусь обмежити. — Цей чоловік, — продовжував він, — той чоловік, з яким ви її бачили, — як вважаєте, ви змогли б його впізнати? Якби знову побачили?

Я не могла сказати, що вже зробила це у поліції. Єдине пояснення мого візиту — поліція не поставилася до мого зізнання серйозно. Якщо я визнаю правду, довіра зникне взагалі. Я знову збрехала.

— Не певна, — відповіла я. — Але гадаю, що могла би. — Я почекала трохи, а потім продовжила. — У газетах надрукували свідчення одного з приятелів Меґан. Його звали Раджеш. Я все гадала, чи то…

Скотт похитав головою.

— Раджеш Гурджал? Не розумію. Він один із митців, які колись виставляли картини в галереї. Доволі приємний хлопець, проте… Він одружений, має дітей. — Ніби це могло якось завадити. — Заждіть, — він підвівся. — Гадаю, десь є його фотокартка.

Він зник на сходах. Я відчула, як опустилися плечі, й усвідомила, що, відколи завітала, сиділа мов аршин проковтнула від напруження. Знову подивилася на фотографії у рамках: Меґан у сарафані на пляжі, обличчя крупним планом, дивовижні зелені очі. Лише Меґан. Жодної фотокартки, де б подружжя було разом.

Скотт повернувся з брошурою, яку одразу ж простягнув мені. Це виявилася листівка-оголошення про виставку в галереї. Він перегорнув її.

— Ось він, Раджеш, — промовив Скотт.

Чоловік стояв поряд з кольоровим абстрактним малюнком: він був набагато старшим, з бородою, невисокий на зріст, кремезний. Не цього чоловіка я бачила з Меґан. Не його упізнала в поліції.

— Це не він, — запевнила я. Скотт стояв поруч, роздивляючись оголошення, а потім несподівано повернувся й попрямував знову з кухні, сходами нагору. За кілька хвилин він повернувся з ноутбуком та влаштувався за кухонним столом.

— Мені здається, — почав він, відкривши пристрій та вмикаючи його. — Гадаю, міг би… — Він замовк, я спостерігала за ним — його обличчя — сама зосередженість, м’язи щелепи напружені. — Меґан відвідувала психотерапевта, — зізнався він. — Його прізвище… Абдик. Камаль Абдик. Він не з Азії, він із Сербії чи то Боснії. Проте в нього темна шкіра. Здалеку він легко міг би зійти за індуса. — Він щось поклацав у комп’ютері. — Гадаю, в нього має бути веб-сайт. Упевнений в цьому. Сподіваюся, там є фотокартка…

Він повернув ноутбук таким чином, щоб я могла бачити екран. Нахилилася ближче, щоб ліпше роздивитися.

— Це він, — підтвердила я. — Точно він.

Скотт різко закрив ноутбук. Довго-довго мовчав. Сидів, поклавши лікті на стіл, кінчики пальців притиснуті до лоба, руки тремтять.

— У неї траплялися напади тривоги, — нарешті промовив він. — Проблеми зі сном… Сеанси почалися минулого року. Достеменно не пригадую коли. — Він говорив, не дивлячись на мене, ніби сам із собою розмовляв, ніби взагалі забув про мою присутність. Саме я порадив їй звернутися до спеціаліста. Саме я підтримав її, оскільки здавалося, що я допомогти вже неспроможний. — Його голос обірвався. — Не міг їй допомогти. Вона зізналася, що в минулому в неї були такі самі проблеми — усе само минулося. Проте я наполіг… й переконав звернутися до лікаря. Його їй рекомендували. — Він відкашлявся. — Здавалося, що терапія допомагає. Вона стала щасливішою. — Скотт коротко, сумно посміхнувся.

Я простягнула руку, щоб поплескати його по плечу, — заспокійливий жест. Він різко підвівся:

— Вам уже слід йти, — рішуче сказав він. — Невдовзі приїде моя теща, вона не дасть мені спокою цілу годину, навіть дві. — На порозі, коли я вже йшла, він затримав мене за руку.

— Ми раніше ніде не зустрічалися? — поцікавився він.

На мить мені закортіло сказати: «Можливо. Ви, мабуть, бачили мене у поліцейському відділку або на вулиці. Я блукала тут суботнього вечора». — Похитала головою.

— Ні, гадаю, що ні.

Щосили поспіхом покрокувала до вокзалу. На півдорозі обернулася. Він і досі стояв на порозі й дивився мені вслід.

Вечір

Я мов одержима перевіряла електронну поштову скриньку — жодного повідомлення від Тома. Наскільки ліпшим було життя ревнивих п’яниць до виникнення електронної пошти, повідомлень та мобільних телефонів — до всіх цих електронних пристроїв та слідів, що вони залишають.

Сьогодні в газетах про Меґан майже нічого не згадували. Життя триває, тож перші шпальти присвятили кризі в Туреччині, чотирирічній дівчинці з Вігана, яку покусали собаки, принизливому програшу англійської футбольної команди команді з Чорногорії. Про Меґан забули, а вона тільки-но тиждень як зникла.

Кеті запросила мене на обід. Вона не знала, чим себе зайняти, оскільки Демієн поїхав навідати матір в Бірмінгем. А її не запросив. Вони майже два роки зустрічаються, а Кеті досі не познайомилася з його матір’ю. Ми завітала до ресторану, який я ненавиджу — до «Жирафа» на Гай-стрит. Влаштувалися в самій середині залу, сповненого криками малюків, яким ще й п’яти років не виповнилося, і Кеті почала розпитувати мене, як у мене справи. Поцікавилася, де я була вчора ввечері.