Дівчина у потягу - Страница 50

Мені потрібно дістатися кінця історії. Потрібно комусь розповісти, хоча б один-єдиний раз. Промовити ці слова вголос. Якщо цього не зробити, ця таємниця зжере мене зсередини. Порожнеча всередині, саме та, яку ця таємниця залишила, стає дедалі більшою та більшою, доки не поглине мене цілком.

Маю проковтнути свої пихатість і сором й піти до нього. Він має мене вислухати. Я його змушу.

Вечір

Скотт вважає, що я пішла в кіно з Тарою. Я вже п’ятнадцять хвилин стовбичу біля квартири Камаля, настроююся постукати у двері. Я боюся того, як він на мене буде дивитися після нашої останньої зустрічі. Маю показати, що мені шкода, тож я вдяглася відповідно: просто і зручно, в джинси та футболку, майже без косметики. Він має зрозуміти, що я прийшла не задля того, щоб звабити його.

Коли зупиняюся перед вхідними дверима і натискаю на дзвоник, відчуваю, як починає калатати серце. Ніхто не відчиняє. Світло горить, проте ніхто не відчиняє. Напевно, він побачив, як я кралася ще на вулиці, можливо, чоловік нагорі просто сподівається, що, як він проігнорує мій дзвінок, я піду собі геть. Нікуди я не піду! Коли я щось вирішила — зі мною доведеться рахуватися.

Натискаю на дзвоник ще раз, потім втретє, нарешті чую кроки сходами, двері відчиняються. Він вдягнений у спортивні штани та білу футболку. Босоніж, із вологим волоссям і почервонілим обличчям.

— Меґан! — Здивований, але не сердитий — уже добрий початок. — З вами все гаразд? Щось сталося?

— Перепрошую, — вибачаюся я, він відступає, впускає мене всередину. Я відчуваю такий приплив вдячності, що вона скидається майже на кохання.

Він заводить мене до кухні. Тут панує безлад: на столі та у зливнику купа немитого посуду, кошик для сміття переповнений порожніми коробками від піци та інших готових страв. Невже в нього самого депресія? Я стою на порозі, він — навпроти, спираючись на стіл та схрестивши руки на грудях.

— Чим можу стати у пригоді? — цікавиться він. На його обличчі ідеальний нейтральний вираз — справжній психотерапевт. Мені так і кортить його щипнути лише задля того, щоб він посміхнувся.

— Я маю вам розповісти… — починаю я, а потім затинаюся, бо не можу одразу ж поринати у сповідь, мені потрібна преамбула. І я змінюю тактику. — Я хотіла вибачитися, — кажу я. — За те, що сталося. Минулого разу.

— Усе гаразд, — відповідає він. — Не слід про це турбуватися, якщо волієте з кимось поговорити, я можу порекомендувати вам спеціаліста, але я не можу…

— Камалю, будь ласка.

— Меґан, я не можу більше з вами працювати.

— Знаю. Мені це зрозуміло. Однак я не можу починати все з кимось іншим. Не можу. Ми надто далеко просунулися. Ми були такі близькі. Я лише вам маю розповісти. Хоча б один-єдиний раз. А потім я піду, обіцяю. Більше ніколи вас не турбуватиму.

Він схиляє голову вбік — одразу помітно, що він мені не вірить. Вважає, якщо ще раз дозволить себе у все це втягнути — ніколи вже мене не позбудеться.

— Будь ласка, вислухайте мене. Це не може тривати вічність, мені дуже потрібно, щоб мене вислухали.

— А ваш чоловік? — дивується він, я хитаю головою.

— Я не можу… я не можу йому розповісти. Після стількох років. Він ніколи… Він ніколи не зможе більше сприймати мене такою, яка я є. Для нього я стану зовсім іншою людиною. Він не знатиме, як мені пробачити. Благаю, Камалю. Якщо я не виплюну цю отруту, здається, ніколи не засну. Будь ласка, вислухайте як друг, а не як психотерапевт.

Його плечі трохи спадають, коли він відвертається, — здається, усе скінчено. Я занепадаю духом. Потім він відчиняє сервант та дістає дві високі склянки.

— Тоді як другові пропоную: вино будеш?

Він заводить мене у вітальню. Лише торшери освітлюють напівтемну кімнату, де панує той самий занепад, що й на кухні. Ми сідаємо навпроти одне одного за скляний стіл, де купами лежать папери, журнали та меню із закладів швидкого харчування. Я міцно вчепляюся у свою склянку. Роблю ковток. Червоне вино, однак холодне та сухе. Ковтаю, роблю ще ковток. Він очікує, коли я почну, але мені важко, важче, ніж я очікувала. Я надто довго зберігала цю таємницю — цілих десять років, більш ніж третину свого життя. Нелегко ось так її розкрити. Проте розумію, що маю розпочати зізнання. Якщо не зроблю цього зараз, можливо, більше в мене не вистачить духу промовити ці слова вголос, мені, можливо, їх забракне, вони застрягнуть у горлі та задушать мене вві сні.

— Після того як переїхала з Іпсвіча, я оселилася з Маком в його заміському будинку неподалік Голкгема, в кінці провулка. Я вже тобі це розповідала, чи не так? Будинок був дуже ізольований, до найближчих сусідів кілометри зо три, до найближчої крамниці ще стільки ж. Спочатку ми влаштовували безліч вечірок, у вітальні чи то влітку в гамаку постійно хтось спав, але, врешті-решт, він з усіма пересварився, гості припинили до нас ходити й ми залишилися вдвох. Минали дні, а ми ні з ким не спілкувалися. Ми ходили в бакалію на заправку. Згадуючи про це, тепер таке життя можна вважати дивним після всього — після Іпсвіча і всіх цих чоловіків, після всього того, що я накоїла. Мені подобалося таке життя: лише ми з Маком та стара залізнична колія, трава та дюни й безкрає сіре море.

Камаль, нахиливши голову вбік, ледь помітно посміхається. Я відчуваю, як усередині щось ляскає.

— Звучить красиво. Як гадаєш, ти не надто романтизуєш? «Безкрає сіре море»?

— Невже це погано? — відповідаю я, махаючи рукою. — У жодному разі. Бував на півночі Норфолка? Це не Адріатичне море. Там воно невгамовне та безкрайньо сіре.