Дівчина у потягу - Страница 60

Вечір

Я нагорі, у спальні, Том з Еві дивляться телевізор. Ми не розмовляємо. Сама винна! Тільки-но він увійшов у двері, я кинулася до нього.

Цілий день готувалася до цієї розмови. Не могла втриматися, не могла ховатися, вона була всюди, куди оком докинути. Просто тут, у моєму будинку, тримала мою дитину, годувала її, міняла підгузки, гралася з нею, поки я трохи відпочивала. Я постійно думала про ті часи, коли залишала Еві з нею наодинці — і мене нудило.

А потім мене охопила параноя. Таке відчуття, що увесь цей час, поки я живу в цьому будинку, за мною спостерігають. Спершу я списувала все на потяги. Всі ці безликі незнайомці, що витріщаються у вікна, дивляться прямо на нас — в мене навіть мурахи по тілу. Потяги — одна з причин, чому я не бажала від самого початку сюди переїздити, але Том наполіг. Сказав, що втратимо гроші, якщо будемо продавати.

Спершу потяги, потім Рейчел. Вона стежить за нами, зненацька з’являється на вулиці, телефонує у будь-який час. А потім навіть Меґан, коли вона була тут з Еві: я завжди відчувала, що вона крадькома спостерігає за мною, ніби оцінює, ніби судить, яка я мати, засуджуючи за те, що мені самій несила впоратися з дитиною. Знаю, безглуздо. А потім пригадую той день, коли до нас заявилася Рейчел і викрала Еві — я вся холодію й думаю: це вже зовсім не смішно.

Тож коли Том повертається з роботи — я вже вистигла для сварки. Висунула ультиматум: ми маємо звідси поїхати, я нізащо не залишуся в цьому будинку, на цій вулиці, знаючи про те, що тут відбувалося. Куди б я зараз не подивилася, всюди не тільки Рейчел, але й Меґан. Пригадую все, до чого вона торкалася. Усе — досить! Я сказала, що мені байдуже, чи отримаємо ми добру ціну за наш будинок, чи ні.

— Ти по-іншому заспіваєш, коли ми змушені будемо мешкати в набагато гірших умовах, коли не зможемо виплатити гроші застави, — цілком розсудливо відповів він. Я запитую, чи не зможе він попросити грошей у батьків — у них багато грошей, — але він відповів, що нічого в них випрошувати не збирається, ніколи в них ані копійки не брав, а потім він оскаженів, сказав, що більше не має наміру це обговорювати. Усе через його стосунки з батьками після того, як він покинув Рейчел заради мене. Не слід було мені навіть згадувати про них — він завжди сердиться.

Але я не стримуюся. Такий відчай охоплює, тому що кожного разу, коли заплющую очі, бачу її, як вона сидить за кухонним столом, тримаючи Еві на колінах. Вона гралася з нею, посміхалася, щебетала, проте ніколи не здавалася справжньою, завжди відчувалося, що вона не бажає тут бути. Завжди здавалося, що вона радіє, віддаючи Еві мені назад, коли самій час повертатися додому. Складалося враження, що їй навіть не подобається тримати дитину на руках.

Рейчел

Середа, 7 серпня 2013 року

Вечір

Спека нестерпна, і дедалі стає гарячіше та гарячіше. Вікна квартири відчинені, і відчувається присмак вуглекислого газу, що здіймається від вулиці. Горло болить. Я вже вдруге беру душ, аж раптом дзеленчить телефон. Я не беру слухавку, він дзеленчить знову. І знову. Коли виходжу з душу, телефон дзеленчить учетверте, я приймаю дзвінок.

В його голосі паніка, подих задирливий. І розмовляє він якось уривчасто.

— Не можу повернутися додому, — жаліється він. — Всюди камери.

— Скотте?

— Я розумію, що це… що це дивно, але мені потрібно десь сховатися, кудись піти, де б на мене не чекали. Ані до мами, ані до друзів я піти не можу. Я просто… їжджу вулицями. Так і катаюся, відтоді як вийшов з поліцейського відділку… — У нього перехоплює голос. — Мені просто потрібна година-дві. Посидіти спокійно, подумати. Без цих журналістів, без поліції, щоб ніхто не ставив свої кляті питання. Перепрошую, чи не можу я заїхати до вас?

Я відповідаю: «Авжеж!» І не лише тому, що в його голосі паніка та відчай, а тому, що сама бажаю його побачити. Волію йому допомогти. Я диктую йому адресу, він запевняє, що за п’ятнадцять хвилин буде.

За десять хвилин дзвінок у двері: короткий, різкий, наполегливий.

— Вибачайте за клопіт, — каже він, коли я відчиняю двері. — Я не знав, куди ще поїхати. — У нього зацькований вигляд: він тремтить, блідий, шкіра липка від поту.

— Нічого страшного, — відповідаю я, сторонячись, щоб він міг увійти. Проводжаю у вітальню, запрошую сідати. Приношу склянку води з кухні. Він випиває, майже одним ковтком, потім сідає, нахиляється, руки кладе на коліна, голова понурена.

Я чекаю поблизу, не знаючи, чи то почати розмову, чи то притримати язика. Беру його склянку, знову мовчки наповнюю водою. Урешті-решт, він починає:

— Ви вважаєте, що найгірше вже сталося, — неголосно промовляє він. — Я маю на увазі, що ви так вважали, я правий? — Він дивиться на мене. — Моя дружина мертва, поліція вважає, що це я її вбив. Невже може бути гірше?

Він розповідає мені про новини, про весь той бруд, що про неї кажуть. Історія для «жовтої преси» — напевно, проінформував хтось із поліції — про причетність Меґан до загибелі дитини. Темна, умоглядна історія — спроба заплямувати загиблу жінку. Яке паскудство!

— Це неправда, — запевняю я його. — Не може такого бути.

У нього розгублений вираз обличчя, він мене не розуміє.

— Сьогодні вранці мені повідомила детектив Райлі, - заперечує він. Відкашлюється. — Новину, яку я завжди волів почути. Ви й уявити не можете, — продовжує він ледь чутним шепотом, — як я на це сподівався. Навіть мріяв про це, уявляв, який вона матиме вигляд, як посміхатиметься мені, полохливо та проникливо, як візьме мою долоню та притисне до своїх губ… — Він розгубився, він мріє, тільки я й гадки не маю, про що саме. — Сьогодні, - додає він, — сьогодні я дізнався, що Меґан була вагітна.