Дівчина у потягу - Страница 71

— Знаю.

— Ми маємо більше часу присвячувати собі.

— Так.

— Я скучив за тобою, — зізнається він, — скучив за цим. Я хочу частіше з тобою кохатися.

Я повертаюся, цілую його в губи, очі в мене міцно заплющені, я намагаюся приховати провину, яку відчуваю через те, що за його спиною звернулася до поліції.

— Гадаю, нам слід кудись поїхати, — шепоче він, — лише ми вдвох. Трохи розвіятися.

Мені кортить спитати: «А з ким залишити Еві? З твоїми батьками, з якими ти навіть не спілкуєшся? Чи з моєю кволою мамою, що ледь собі дає раду?»

Я цього не кажу, взагалі мовчу, лише цілую його у відповідь уже більш пристрасно. Його рука зісковзує мені на сідницю, міцно її стискає.

— Що скажеш? Ти б хотіла поїхати? На Маврикій? Балі?

Я сміюся.

— Я не жартую, — наполягає він, відстороняючись від мене й дивлячись прямо у вічі. — Ми на це заслуговуємо, Анно. Ти на це заслуговуєш. Рік видався непростим, згодна?

— Але…

— Але що? — Він дарує мені свою неперевершену посмішку. — Не хвилюйся, щось придумаємо з Еві.

— Томе, а гроші?

— Упораємось.

— Але… — не хочу про це казати, але мушу. — У нас не вистачає грошей навіть на те, щоб подумати про переїзд, проте у нас достатньо грошей, щоб відпочивати на Маврикії чи Балі?

Він надимає щоки, потім повільно видихає, відстороняється від мене. Не слід було цього казати! Оживає відеоняня: Еві прокидається.

— Я підійду, — він підводиться та виходить зі спальні.

За сніданком Еві знов за своє: для неї це перетворилося на гру — вона відмовляється від їжі, хитає головою, задирає підборіддя, міцно стискає губи, маленькі кулачки штовхають тарілку, що стоїть перед нею. У Тома швидко уривається терпець.

— У мене немає часу гратися, — каже він мені. — Сама годуй. — Він підводиться, ображено протягує мені ложку.

Я глибоко зітхаю.

Усе гаразд, він просто втомився, в нього багато роботи, він сердиться, тому що сьогодні вранці я не підтримала його фантазію про відпочинок.

Ні, не гаразд! Я теж втомилася, мені кортить обговорити ситуацію з грошима, а не залишати її висіти в повітрі, коли він просто підвівся та вийшов з кімнати. Зрозуміло, що я цього не кажу.

Натомість я порушую обіцянку, яку сама собі дала, і згадую Рейчел.

— Вона знову вешталася неподалік, — кажу я, — тож хай там що ти їй казав напередодні — проблему не вирішив.

Він роздратовано дивиться на мене.

— Що ти маєш на увазі: «вешталася»?

— Вона була тут учора, стовбичила на вулиці, саме навпроти нашого будинку.

— Вона була сама?

— Так, сама. А чому ти питаєш?

— От дідько! — лається він, його обличчя хмурніє, як трапляється завжди, коли він по-справжньому гнівається. — Я ж попереджав її, щоб трималася якнайдалі! Чому ти мені вчора нічого не сказала?

— Не хотіла тебе засмучувати, — м’яко відповідаю я, уже жалкуючи, що взагалі порушила цю тему. — Не бажала тебе турбувати.

— Господи! — вигукує він і спересердя ставить чашку з кавою у зливник. Різкий звук лякає Еві — дитина починає плакати. Навіть це його не зупиняє. — Не знаю, що тобі сказати, відверто зізнаюся — не знаю. Коли ми з нею спілкувалися, вона була нормальною. Вислухала мене, пообіцяла, що більше тут не з’явиться. Мала чудовий вигляд. Здорова, твереза, насправді… знову така, як раніше…

— Мала чудовий вигляд? — питаю я і, перш ніж він повертається до мене спиною, з виразу його обличчя бачу, що він зрозумів: його спіймали на гарячому. — А мені здалося, ти казав, що ви спілкувалися телефоном?

Він робить глибокий вдих, потім важко зітхає, повертається до мене обличчям. Вигляд у нього збентежений.

— Так, саме так я і говорив, люба, тому що мені відомо, що ти засмутилася б, якби я з нею бачився. Тож здаюся — я тобі збрехав. Усе задля безтурботного життя.

— Ти жартуєш?

Він посміхається мені, хитає головою й робить крок до мене, піднімаючи руки вгору в благанні.

— Пробач, пробач. Вона воліла поговорити віч-на-віч, я вирішив, що так буде краще. Пробач, добре? Ми просто поговорили. Ми зустрілися в якійсь занапащеній кав’ярні в Ешбері, поспілкувалися хвилин п’ятнадцять — щонайбільше з півгодини.

Він обіймає мене, притягує до грудей. Я намагаюся чинити опір, але він сильніший, і пахне від нього чудово, до того ж я не хочу сваритися. Я бажаю, щоб ми були на одному боці.

— Пробач, — шепоче він знову мені у волосся.

— Усе гаразд, — відповідаю я.

Я пробачаю йому тому, що тепер узяла ситуацію під власний контроль. Учора ввечері я розмовляла з детективом Райлі й від самого початку нашої розмови усвідомила, що вчинила правильно, коли їй зателефонувала. Коли я обмовилася, що бачила, як «кілька разів» (невеличке перебільшення) Рейчел виходить із будинку Скотта Гіпвелла, вона, здавалося, дуже зацікавилася. Хотіла дізнатися день та час (я спромоглася пригадати лише два випадки; про інші випадки в мене відомості відсутні), чи не мали вони стосунків ще до зникнення Меґан Гіпвелл. Як на мій погляд, їх пов’язують стосунки сексуального характеру? Я змушена була зізнатися, що подібне навіть не спадало мені на думку — уявити неможливо, щоб він зрадив Меґан із Рейчел. Хай там як — тіло його дружини ще й охолонути не встигло!

Я також розповіла про випадок з Еві — спробу викрадення дитини — так, про всяк випадок, якщо вона забула.

— У неї нестабільна психіка, — наполягала я. — Можливо, ви вважаєте, що я перебільшую, однак я не можу ризикувати, якщо справа стосується моєї родини.

— Анітрохи! — запевнила вона. — Я вам щиро вдячна за дзвінок. Якщо побачите щось підозріле — одразу ж телефонуйте мені.