Дівчина у потягу - Страница 73

А потім я вчинила так, як вважала, що ніколи не зможу. Я схопила пляшку червоного вина, яку ми відкоркували минулого вечора за вечерею, і налила собі склянку. А потім принесла його ноутбук, увімкнула й стала підбирати пароль.

Я вчиняю так само, як вчиняла вона: пиячила наодинці, пхала ніс в його справи. Він ненавидів її вчинки. Але останнім часом — тобто цього ранку — усе змінилося. Якщо він має намір брехати, я маю намір його перевіряти. Так буде чесно, хіба ж ні? Я відчуваю, що мені заборгували трохи відвертості. Тож я намагаюся зламати пароль. У різних комбінаціях випробовую різні імена: моє, його, його та Еві, моє та Еві, три наші разом, у зворотному напрямі. Наші дні народження, у різних комбінаціях. Річниці: перший раз, як ми побачили одне одного, перший раз, коли ми кохалися. Номер тридцять чотири на Кренгем-стрит; номер двадцять три — адреса цього будинку. Намагаюся розмірковувати нестандартно — більшість чоловіків використовують для паролів назви футбольних команд, однак Том не захоплюється футболом; він любить крикет, тож я випробовую «Бойкотт», «Ботем», «Ешес». Не знаю імен найсучасніших гравців. Допиваю склянку, наливаю ще половину. Відверто кажучи, я, намагаючись розгадати пароль, втішаюся. Пригадую групи, які він любить слухати, фільми, які любить дивитися, актрис, яких він обожнює. Друкую слово: «пароль». Потім: «1234».

Надворі жахливий скрип — на семафорі зупиняється потяг до Лондона, ніби нігтями шкрябають по дошці. Я стискаю зуби, ще раз роблю великий ковток і тут звертаю увагу на час — господи, майже сьома година! Еві досі спить, він за хвилину має бути вдома, і тільки-но думаю, що він повернеться додому будь-якої миті, як чую брязкання ключів у замку, моє серце зупиняється.

Я квапливо закриваю ноутбук, підстрибую, із грохотом збиваю стілець. Еві прокидається, починає плакати. Ставлю комп’ютер на стіл, перш ніж він заходить у кімнату, але він помічає: щось сталося, він прискіпливо дивиться на мене, запитує:

— Що коїться?

— Нічого, нічого, — відповідаю я. — Випадково збила стілець.

Він підхоплює Еві з візочка, пестить, я потайки кидаю на себе погляд у дзеркало в коридорі: обличчя бліде, губи в темно-червоному вині.

Рейчел

Четвер, 15 серпня 2013 року

Ранок

Кеті влаштувала для мене співбесіду. Її подруга відкрила рекламну фірму, і жінці потрібен помічник. По суті то славетна робота секретаркою і платили за неї копійки, але мені було байдуже. Ця жінка готова зустрітися зі мною без усіляких рекомендацій — Кеті розповіла їй історію про те, що в мене був нервовий зрив, однак зараз я повністю одужала. Співбесіду призначено на завтрашній день, у власниці фірми вдома — вона керує справою зі службового приміщення, яке прилаштувала під власну контору на задвірку. Так сталося, що вона також мешкає у Вітні. Тож цілий день я мала намір надавати блиску власному резюме та відточувати майстерність співбесіди. Я саме цим і займалася, коли раптом зателефонував Скотт.

— Я сподівався, ми зможемо поговорити, — промовив він.

— Нам немає потреби… я хочу сказати, тобі немає потреби виправдовуватися. То була… ми обидва знаємо, що то була помилка.

— Знаю, — сумно відповів він, схожий не на того розлюченого Скотта з моїх кошмарів, а на того розчавленого Скотта, який сидів на моєму ліжку та розповідав про свою загиблу дитину. — Але мені справді потрібно з тобою поговорити.

— Певна річ, — погодилася я. — Певна річ, ми можемо поговорити.

— Віч-на-віч?

— Розумієш… — Менше за все мені хотілося повертатися до того будинку. — Мені дуже прикро, але сьогодні я не можу.

— Рейчел, будь ласка. Це дуже важливо. — У голосі лунав відчай, і, попри все, мені стало його шкода. Я намагалася вигадати виправдання, коли він знову почав благати: — Будь ласка! — Тож я погодилася й пожалкувала про це, тільки-но згода злетіла з моїх вуст.

У газети потрапила історія про дитину Меґан — про її першу загиблу дитину. Відверто кажучи, то була історія про батька дитини. Вони дізналися, хто він. Його ім’я — Креґ Маккензі, він помер в Іспанії від передозування героїном чотири роки тому. Тож смерть виключає його зі списку підозрюваних. Для мене ця версія завжди звучала неправдоподібно — якщо хтось і хотів покарати Меґан за те, що вона скоїла, зробив би це багато років тому.

І що залишається? Залишаються два ймовірні підозрювані: чоловік і коханець. Скотт і Камаль. Або якийсь випадковий чоловік, який напав на неї на вулиці — серійний вбивця-початківець? Невже вона перша жертва серії, Вілма Маккен, Полін Рид? І хто, врешті-решт, стверджує, що вбивця — чоловік? Меґан Гіпвелл була тендітною жінкою, невеликою на зріст. Крихітною, немов пташка. Щоб розбити їй голову, багато сили не потрібно.

День

Перше, що помічаю, коли він відчиняє двері, - це запах. Тхне потом і пивом, чимось мерзенним та кислим, а попри це — чимось більш жахливим. Якоюсь гниллю. На Скоттові спортивні штани та брудна сіра футболка, в нього сальне волосся, липка шкіра, можливо, висока температура.

— З тобою все гаразд? — запитую я, він лише посміхається. Зрозуміло — пиячив.

— Усе гаразд, заходь, заходь. — Я не маю бажання, однак заходжу в дім.

Фіранки на вікні, що виходить на вулицю, закриті, вітальня оповита червонуватою імлою, що пасує і до спеки, і до запаху, що тут стоїть.

Скотт прямує на кухню, відчиняє холодильник, дістає пляшку пива.

— Проходь, сідай, — запрошує він. — Пригощайся. — Посмішка не сходить з його обличчя — така похмура, безрадісна. У його обличчі щось неприємне: там досі відбито презирство, що я помітила суботнім ранком після того, як ми переспали.