Дівчина у потягу - Страница 86

— Скотте, будь ласка, просто послухай, усе не так жахливо, як здається. Усе скінчено. Раз і назавжди, будь ласка, послухай, будь ласка…

Він схопив нашу світлину, яка йому подобалася, — саме ту, у рамці, яку я подарувала на нашу другу річницю весілля, й щосили жбурнув її мені в голову. Коли рамка розтрощилася на стіні за моєю спиною, він підскочив, схопив мене за плечі та потягнув у протилежний бік кімнати й жбурнув на стіну. Голова забилася об стіну. Потім він нахилився, стиснув передпліччям мені горло, нахилився сильніше, ще сильніше, але при цьому не казав ані слова. Він заплющив очі, щоб не бачити, як я хапаю ротом повітря.

Тільки-но я спакувала сумку, знову починаю її розбирати, пхати все назад у шухляди. Якщо я спробую піти звідси із сумкою, він мене не випустить. Маю йти з порожніми руками, лише з дамською сумочкою та телефоном. Потім я змінюю рішення: знову все жбурляю в сумку. Не знаю, куди піду, проте знаю єдине — залишатися тут не можна. Заплющую очі й відчуваю його руки на своєму горлі.

Знаю, я вже вирішила: ніяких втеч, ніяких схованок — проте сьогодні мені не можна тут залишатися. Чую повільні, важкі кроки сходами. Здається, він здіймається нагору цілу вічність, зазвичай він перестрибує сходи, але сьогодні він чоловік, що йде не ешафот. Тільки мені невідомо, чи то він засуджений, чи то кат.

— Меґан! — Він навіть не намагається відчинити двері. — Меґан, мені дуже шкода, що я тебе вдарив. Дуже-дуже шкода, що вдарив тебе. — Я чую в його голосі сльози. Від цього я скаженію, мені кортить вилетіти з кімнати, розшкрябати йому обличчя. «Припини, чорт забирай, свої кляті крокодилові сльози після того, що тільки-но накоїв!» Я скаженію, мені хочеться кричати на нього: нехай забирається до дідька від цих дверей, від мене! Але я прикушую язика, тому що я не дурепа. В нього є всі підстави розлютитися. Маю думати розважливо, мислити чітко. Тепер мені слід піклуватися про нас двох. Ця сварка надала мені сили, зробила ще більш рішучою. Я чую, як він стоїть за дверима, благає пробачити йому, але зараз не час про це думати. Поки в мене інші, нагальніші справи.

У самій глибині шафи, в нижньому з трьох рядів акуратно підписаних коробок від взуття, стоїть темно-сіра коробка з написом: «червоні чоботи на платформі». І в цій коробці лежить старий мобільний телефон, бюджетна модель, яку я придбала кілька років тому й залишила про всяк випадок. Я вже багато часу ним не користувалася, але цього дня час прийшов. Я маю бути відвертою. Маю все розповісти. Більше ніякої брехні, ніяких таємниць. Час Татусеві зіткнутися віч-на-віч із відповідальністю.

Сідаю на ліжко, вмикаю телефон, благаючи, щоб він досі був заряджений. Пристрій оживає, я відчуваю адреналін у крові. Від цього паморочиться в голові й трохи нудить, відчуваю збудження, ніби «під кайфом». Починаю насолоджуватися собою, діставати задоволення від очікування, що все розповім, зустрінусь із ним віч-на-віч — із ними всіма — розповім, хто ми. Що буде далі. До кінця дня всі дізнаються, на якому вони світі.

Набираю його номер. Передбачувано вмикається голосова пошта. Я натискаю відбій та відсилаю повідомлення: «Нам потрібно поговорити. ТЕРМІНОВО. Передзвони». Сідаю й чекаю.

Перевіряю журнал дзвінків: востаннє користувалася телефоном у квітні. Багато дзвінків, усі неприйняті. На початку квітня, наприкінці березня. Я телефонувала, телефонувала й телефонувала, він не брав слухавку, навіть не відповів на мої погрози, що я заявлюся до нього додому, усе розповім дружині. Проте я гадаю, що зараз він мене послухає. Я змушу його мене вислухати.

Коли ми це починали — усе здавалося грою. Спробою відволіктися. Ми бачилися час від часу. Він раптом з’являвся в галереї, посміхався, фліртував, це було безпечно — до галереї заходило багато чоловіків, які посміхалися й фліртували. Але потім галерея зачинилася, я весь час сиділа вдома, нудилася, не могла дати собі ради. Я потребувала чогось ще, нових вражень. А потім одного дня, коли Скотта не було вдома, я раптом зіткнулася з ним на вулиці, ми розговорилися, я запросила його на каву. По його очах я відразу зрозуміла, яка думка промайнула у нього в голові, тож сталося неминуче. А потім ще раз. Я ніколи не вважала, що наші стосунки до чогось призведуть, я не хотіла ніякого продовження. Просто насолоджувалася тим, що я бажана жінка; мені подобалося керувати чоловіками. Усе було просто й безглуздо. Я не хотіла, щоб він кидав заради мене дружину; просто воліла, щоб у нього виникло таке бажання: покинути дружину. Настільки сильно він мене жадав.

Уже й не пригадаю, коли почала вірити, що між нами може бути щось більше, що має бути щось більше, що ми створені одне для одного. Проте тієї ж миті, як я це відчула, він почав мене уникати. Припинив писати повідомлення, відповідати на мої дзвінки. Ще ніколи від мене ось так не відмовлялися. Ніколи. Я зненавиділа це відчуття. А потім усе перетворилося на дещо інше: на одержимість. Тепер я це розумію. Урешті-решт, я насправді гадала, що зможу просто все це кинути: кілька синців, проте важкої шкоди не завдано. Але зараз усе дуже ускладнилося.

Скотт досі за дверима. Я його не чую, але відчуваю його присутність. Йду до ванної кімнати, знову набираю номер. І знов вмикається голосова пошта, тож натискаю відбій і телефоную ще раз, а потім ще раз. Пошепки залишаю повідомлення: «Візьми слухавку чи то чекай на мене в гості. Цього разу я не жартую. Нам потрібно поговорити. Ти не можеш просто не звертати на мене уваги».

Певний час залишаюся у ванній, поклавши телефон на край зливника. Бажаючи, щоб він задзеленчав. Екран вперто сірий і мертвий. Я причісую волосся, чищу зуби, трохи нафарбовника. До обличчя повертається нормальний колір. Очі досі червоні, горло болить. Починаю рахувати. Якщо телефон не задзеленчить, доки я рахую до п’ятдесяти, я просто піду туди та постукаю у двері. Телефон мовчить.