Дівчина у потягу - Страница 87

Ховаю телефон у кишеню джинсів, поспіхом перетинаю спальню, відчиняю двері. Скотт сидить на площадці сходів, обхопивши руками коліна, нахиливши голову. Він не здіймає на мене погляду, тож я проходжу повз, стрімко збігаю сходами, навіть подих перехоплює. Я побоююся, що він схопить мене ззаду та штовхне. Чую, як він підводиться та гукає:

— Меґан! Ти куди зібралася? До нього поспішаєш?

На нижньому щаблі сходів зупиняюся, повертаюся до нього:

— Ніякого його немає! Домовились? Усе скінчено.

— Меґан, зачекай, будь ласка. Не йди, будь ласка.

Не бажаю чути його вмовляння, чути його скиглення, цю жалість до самого себе. Тільки не зараз, коли в горлі досі таке відчуття, наче кислоти ковтнула.

— Не йди за мною, — буркаю я. — Якщо підеш — я ніколи більше не повернуся. Зрозумів? Якщо я повернуся й помічу тебе за спиною — ти бачитимеш мене востаннє.

Я чую, як він кличе мене, коли гримаю дверима. Кілька секунд чекаю на тротуарі, аби пересвідчитися, що він мене не переслідує, а потім спершу квапливо, потім повільніше крокую Бленгейм-роуд. Дістаюся номера двадцять три, але раптом у мене не витримують нерви. Я поки що не готова до цієї сцени. Мені потрібна хвилина, щоб зібратися. Кілька хвилин. Продовжую йти, минаючи будинок, повз тунель, повз вокзал. Не зупиняюся аж до парку і лише тут в черговий раз набираю номер.

Кажу йому, що зараз у парку, чекаю на нього. Якщо він не прийде — нехай не ображається, я завітаю до нього додому. Це його останній шанс.

Вечір сьогодні дивовижний, початок восьмої, але досі тепло й світло. Купка дітлахів досі грається на гойдалках і ковзанці, їхні батьки стоять осторонь, жваво розмовляють. Так мило! Правильно. І, коли я спостерігаю за ними, у мене виникає бридке відчуття, що ми зі Скоттом ніколи не поведемо сюди гратися свою доньку. Я просто не бачу нас разом — таких щасливих і спокійних, як ці батьки. Поки що. Після того, що я накоїла.

Сьогодні вранці я була стовідсотково впевнена, що найліпше рішення — розкрити всі таємниці. І не тільки найліпше — єдине. Більше ніякої брехні, ніяких таємниць. А потім, коли він ударив мене, я ще більше переконалася в цьому. Але зараз, сидячи наодинці, коли Скотт не просто розлючений, а вбитий горем, я вже не вважаю, що вчинила правильно. Була не надто сильною, повелася необачно, і це попри те що не розповіла про все, що накоїла.

Напевно, хоробрість, якої я потребую, не має жодного відношення до того, щоб розкрити всю правду, а стосується лише звички тікати. І це не просто необачність, а щось набагато більше. Заради неї і мене самої зараз час піти, піти від них обох, від усього цього. Можливо, утекти й заховатися — саме те, що мені зараз потрібно.

Я підводжуся, роблю коло парком. З одного боку, я чекаю, що телефон задзеленчить, з іншого — жахаюся цього дзвінка, але, зрештою, радію, що він мовчить. Сприймаю це за добрий знак. Прямую туди, звідки прийшла, — додому.

Тільки-но минула вокзал, як бачу його. Він рухається швидко, крокуючи геть від тунелю, плечі опущені, руки стиснуті в кулаки, і попри бажання я кличу його.

Він повертається до мене.

— Меґан! Якого дідька… — Цілком несамовите обличчя, але він киває, щоб я підійшла.

— Ходімо, — каже він, коли я наближаюся. — Не можна тут розмовляти. Он там моя автівка.

— Я лише хочу…

— Не можна тут розмовляти! — огризається він. — Ходімо. — І тягне за руку. А потім додає ніжніше. — Поїдемо в більш затишне місце, добре? Туди, де зможемо спокійно поговорити.

Коли сідаю в автівку, обертаюся через плече, у той бік, звідки він прийшов. У тунелі темно, але в мене таке відчуття, ніби там хтось є, в темряві… і цей хтось спостерігає за нами.

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

День

Анна розвертається на підборах та хутко рушає в дім, тільки-но бачить його. Серце калатає по ребрах, я обережно крокую слідом, зупиняюся неподалік скляних дверей. А ті двоє всередині обіймаються, його руки охоплюють її разом з дитиною, яка опиняється між ними. Анна схиляє голову, її плечі здригаються. Його губи міцно притиснуті до її маківки, але він не зводить очей з мене.

— Що тут відбувається? — запитує він з натяком на посмішку. — Мушу зізнатися: взагалі не очікував побачити, як ви обидві, дамочки, пліткуєте на подвір’ї, коли я повернувся додому.

Говорить він весело, але мене не обдуриш. Більше йому вже мене не обдурити.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але виявляється, що мені бракує слів. Не знаю, з чого почати.

— Рейчел! Можливо, ти поясниш мені, що тут відбувається. — Він випускає Анну з обіймів і робить крок мені назустріч. Я сіпаюся назад, він сміється.

— Що, чорт забирай, з тобою? Ти п’яна? — питає він, але я по очах бачу, що йому прекрасно відомо, що я твереза. І я готова битися об заклад, що вперше він про це жалкує. Я опускаю руку в задню кишеню джинсів — там мій телефон, такий твердий, невеличкий, заспокійливий. Шкода лише, що раніше не здогадалася зателефонувати. Не має значення, чи повірять вони мені, варто лише мені повідомити, що я поряд з Анною і її дитиною, — поліція обов’язково приїде.

Том зараз лише за півметра від мене — він стоїть з одного боку дверей, я — з іншого.

— Я бачила тебе, — нарешті кажу я й відчуваю ейфорію, коли промовляю ці слова вголос — миттєве, але безпомилкове відчуття. — Ти вважаєш, що я нічого не пам’ятаю. Але ти помиляєшся. Я бачила тебе. Після того, як ти мене вдарив і залишив там, у тунелі…

Він починає сміятися, але зараз я все бачу — дивно, як я раніше цього не помічала? У його очах паніка. Він крадькома дивиться на Анну, але вона відводить погляд.