Дівчина у потягу - Страница 88

— Ти про що?

— У підземному переході. В день зникнення Меґан…

— Що за дурниці! — відмахується він від мене. — Я тебе не бив. Ти сама впала. — Він хапає Анну за руку, тягне до себе. — Люба, ти через це засмутилася? Не слухай її, вона несе казна-що! Я її не бив. Я ніколи її й пальцем не торкнувся. Ніколи. — Він обіймає Анну за плечі, тягне ще ближче до себе. — Облиш. Я ж тобі розповідав, що вона за людина. Коли випиває, то не розуміє, що відбувається, багато вигадує…

— Ви сіли в автівку разом. Я бачила. — Він усе ще посміхається, але вже не так переконливо. Не знаю, чи не гра то моєї уяви, але мені здається, що він трохи зблід. Трохи послабляє обійми, знову відпускаючи Анну. Вона сідає за стіл, спиною до чоловіка, її дочка невдоволена й намагається вислизнути з матусиних колін.

Том втирає рукою рота й спирається на кухонний стіл, схрещує руки на грудях.

— З ким же я сідав в автівку, якщо ти бачила?

— З Меґан.

— Ось воно як! — Він знову хихикає — голосно, вимушено. — Під час нашої останньої розмови ти запевняла, немов бачила, як я сідаю в автівку з Анною. Тепер із Меґан, я не помиляюся? Хто буде наступного тижня? Принцеса Діана?

Анна підводить на мене погляд — у ньому сумнів і надія.

— Ти не впевнена? — питає вона.

Том стає перед нею навколішки.

— Звичайно ж, не впевнена. Вона все вигадує… постійно цим займається. Серденько, будь ласка. Йди нагору, добре? А я поспілкуюся з Рейчел. І цього разу… — він дивиться на мене, — обіцяю, я простежу, щоб вона нам більше не набридала.

Бачу, що Анна вагається: вона вдивляється в його очі, обличчя, шукаючи правди, а він не зводить з неї пронизливого погляду.

— Анно! — гукаю я, намагаючись знов привернути її увагу. — Ти ж знаєш. Ти ж бачиш, що він бреше. Тобі ж відомо, що він з нею спав.

Якусь мить панує тиша. Анна переводить погляд з Тома на мене й знову на Тома. Розтуляє рота, щоб відповісти, але їй бракує слів.

— Анно! На що вона натякає? Між нами… між мною та Меґан Гіпвелл нічого не було!

— Томе, я знайшла її телефон, — зізнається вона так тихо, що її голос ледь чути. — Тож, будь ласка, припини. Припини брехати. Просто припини мене ошукувати.

Дитина починає нервуватися та скиглити. Дуже обережно Том забирає її в Анни. Підходить до вікна, гойдаючи дочку, і весь час щось їй шепоче. Що саме, я не чую. Анна сидить, схиливши голову, сльози капають з підборіддя на кухонний стіл.

— Де він? — запитує Том, повертаючись до нас, посмішка як за вітром пішла. — Телефон, Анно. Ти його їй віддала? — Він киває підборіддям у мій бік. — Чи він у тебе?

— Мені нічого про телефон невідомо, — відповідаю я, шкодуючи, що Анна мене не попередила.

Том не звертає на мене уваги.

— Анно? Ти їй віддала телефон?

Анна хитає головою.

— А де ж він?

— Викинула, — каже вона. — За паркан. На колію.

— Гарна дівчинка. Молодчина, — хвалить він мимохідь. А сам намагається знайти рішення, зрозуміти, як виплутуватися. Дивиться на мене, потім відвертається. Лише на мить виглядає засмученим.

Він повертається до Анни.

— Ти останнім часом постійно виснажена, — виправдовується він. — Ти нічим не цікавилася. Усе було задля дитини. Чи не так? Усе було задля тебе, згодна? Усе задля тебе! — І ось так раптово настрій змінюється, знову піднесений, бадьорий, він робить гримаси доньці, лоскоче їй живіт, примушує її сміятися. — А Меґан була такою… як це висловити… такою приступною. Спершу ми зустрічалися в неї вдома, — продовжує він. — Але вона неймовірно боялася, що Скотт нас викриє, тож ми почали зустрічатися в «Лебеді». То було… Анно, ти ж сама пам’ятаєш, як воно було, так? Спочатку, коли ми з тобою відвідували Кренгем-стрит. Ти мене розумієш. — Він озирається через плече на мене та підморгує. — Там ми колись зустрічалися з Анною, в ті старі добрі часи.

Пересуває дочку з однієї руки на другу, щоб вона відпочила в нього на плечі.

— Гадаєш, я поводжуся жорстоко? Анітрохи. Я просто кажу правду. Ти ж цього бажала, Анно, хіба ні? Ти просила мене не брехати.

Анна не підводить очей. Учепилася у край столу, напружилася всім тілом.

Том голосно зітхає.

— Якщо я відвертий — це таке полегшення. — Він звертається до мене, дивиться прямо мені в очі: — Ти навіть гадки не маєш, як це виснажує, мати справу з такими людьми, як ти. І, чорт забирай, я намагався. Я відчайдушно намагався допомогти тобі. Допомогти вам обом. Ви обидві… я хочу сказати, я кохав вас обох, по-справжньому кохав, але ви обидві такі слабкі.

— Пішов ти до дідька, Томе! — обурюється Анна, підводячись. — Не смій змішувати нас із нею до однієї купи.

Том наближається до дружини, заспокоює:

— Пробач, люба. З мого боку то було нечемно. — Вона відмахується від нього, і він поглядає на мене. — Знаєш, я щосили намагався. Я був тобі добрим чоловіком, Рейч. Я мирився з багатьма речами: твоїм пияцтвом, твоєю депресією. Я довго з цим мирився, доки не відмовився від боротьби.

— Ти брехав мені, - відповідаю я, і він здивовано повертається до мене. — Ти запевняв мене, що я у всьому винна. Ти примусив мене повірити, що я нічого не варта. Ти бачив, як я страждаю, ти…

Він знизує плечима.

— Ти навіть гадки не маєш, якою ти стала нудною, Рейчел! Якою огидною! Надто сумною, щоб вранці підводитися з ліжка, надто стомленою, щоб узяти душ чи то вимити своє бісове волосся! Господи! Невже дивно, що мені урвався терпець, га? Тож недивно, що я змушений був шукати засоби себе розважити. Ти не повинна звинувачувати нікого, крім себе.