Дівчина у потягу - Страница 94

Його очі розширюються від здивування, він беззвучно падає. Хапається руками за горло, не зводячи з мене очей. Таке враження, що він плаче. Я дивлюся на нього, допоки сила, а потім повертаюся спиною. Коли потяг проїжджає повз, я бачу обличчя в яскраво освітлених вікнах, люди схилилися над книжками та телефонами — пасажири відчувають себе в теплі та безпеці, повертаючись додому.

Вівторок, 10 вересня 2013 року

Ранок

Це можна відчути: це на кшталт дзижчання електричних ліхтарів, зміни в атмосфері, коли потяг зупиняється на червоному сигналі семафора. Тепер я не єдина, хто дивиться. Напевно, ніколи єдиною і не була. Імовірніше, всі люди так роблять — дивляться на будинки, що промайнули повз, — тільки ми всі бачимо їх по-різному. Всі ми бачимо їх по-різному. Тепер всі бачать те саме. Іноді чутно, як люди про це переговорюються.

— Ось там. Ось той будинок. Ні, ні, он той, ліворуч — там. З трояндами біля паркану. Там усе й трапилося.

Самі будинки — номер п’ятнадцять і двадцять три — стоять порожні. Одразу ж не зрозумієш: фіранки розсунуті, двері причинені, але мені достеменно відомо, оскільки їх показували клієнтам. Обидва будинки виставили на продаж, проте, напевно, мине якийсь час, перш ніж знайдеться серйозний покупець для кожного з них. Я уявляю, як агенти з продажу нерухомості здебільшого водять цими кімнатами упирів, настирливих відчайдухів, які воліють побачити на власні очі місце, де він упав, де його кров усмокталася в землю.

Боляче думати про те, як вони блукають будинком — моїм будинком, де колись я була сповнена надією. Намагаюся не думати про те, що трапилося пізніше. Намагаюся не пригадувати той вечір. Намагаюся, але марно.

Пліч-о-пліч, всі в його крові, ми сиділи на дивані — ми з Анною. Дві дружини, очікуючи на «швидку допомогу». Анна викликала «швидку», викликала поліцію, про все подбала. Лікарі приїхали надто пізно для Тома, одразу ж за ними з’явився поліцейський патруль, потім детективи — Ґаскілл і Райлі. У них в буквальному сенсі аж щелепи повідвисали, коли вони нас побачили. Почали ставити питання, проте я ані слова не розуміла. Ледь могла рухатися. Дихати. Відповідала Анна, спокійно, упевнено.

— То був самозахист, — запевняла вона поліцію. — Я все бачила на власні очі. З вікна. Він кинувся за нею зі штопором. Він би її вбив. У неї не лишалося вибору. Я намагалася… — То був єдиний раз, коли вона запнулася, єдиний раз, коли я побачила, як вона плаче. — Я намагалася зупинити кровотечу, але не змогла. Не змогла.

Один із патрульних приніс Еві, яка дивним чином міцно спала увесь цей час, і ми всі прямуємо до поліцейського відділку. Вони влаштували нас з Анною в окремих кабінетах, продовжували ставити запитання, які я вже не пригадую. Я намагалася відповідати, зосередитися. Врешті-решт, мені вдалося підібрати слова. Я розповіла, що він накинувся на мене, вдарив пляшкою. Засвідчила, що кинувся на мене зі штопором, що я скористалася цим штопором задля самозахисту. Мене оглянули: рану на голові, руки, нігті.

— Не надто багато слідів щодо самозахисту, — із сумнівом промовила Райлі. Вони пішли, залишивши мене в кабінеті з поліціянтом — тим прищавим хлопцем, який навідувався до квартири Кеті в Ешбері вічність тому. Він стовбичив біля дверей, відводячи від мене погляд. Пізніше повернулася Райлі. — Місіс Ватсон підтверджує вашу розповідь, Рейчел, — повідомила вона. — Ви вільні. — Вона також відводила очі. Поліціянт відвіз мене до лікарні, де мені наклали кілька швів на голові.

Про Тома багато писали в газетах. Я дізналася, що він ніколи не служив в армії. Намагався потрапити туди, але йому двічі відмовили. Історія про його батька також виявилася брехнею — він усе перекрутив. Забрав у старих всі їхні заощадження й геть усе програв. Вони пробачили його, але він обрубав всі зв’язки, коли батько відмовив йому ще раз закласти будинок задля того, щоб позичити йому ще гроші. Він увесь час брехав, про все. Навіть коли не було потреби, навіть коли й сенсу не було.

Я стовідсотково пам’ятаю, як Скотт, коли йшлося про Меґан, запевняв: «Я навіть не знаю, хто вона» — у мене таке саме відчуття. Усе життя Тома будувалося на брехні — брехня та напівправда робили його кращим, сильнішим, цікавішим, ніж насправді. І я вірила його розповідям, закохувалася в них. І Анна теж. Ми кохали його. Цікаво, чи кохали б ми слабкішу, зіпсовану, неприкрашену версію цього чоловіка? Гадаю, що так. Я пробачила б усі його помилки, всі вади. Я й сама наробила достатньо.

Вечір

Я в готелі в невеличкому місті на узбережжі Норфолка. Завтра прямую далі на північ. Можливо, до Единбурга, а можливо, ще далі. Допоки не вирішила. Лише бажаю пересвідчитися, що між нами достатня відстань. У мене є гроші. Матуся виявилася досить щедрою, коли дізналася, що мені довелося пережити, тож через гроші хвилюватися не слід. Поки що.

Я винайняла автівку й попрямувала сьогодні до Голкгема. На околиці селища стоїть церква, де поховано попіл Меґан, поряд з кістками її дочки Ліббі. Я дізналася про це з газет. Виникла суперечка щодо місця поховання, з огляду на гадану роль Меґан у загибелі власної дочки. Проте, врешті-решт, дозвіл було отримано — так і мало бути. Хай там що вона накоїла, її вже достатньо покарано.

Коли я туди дісталася, почався дощ. Поблизу ні душі. Проте я все одно зупинила автівку й попрямувала на цвинтар. Знайшла її могилку в найвіддаленішому куточку, майже приховану від очей під ялинками. Годі й здогадатися, що вона там лежить, якщо тільки не шукати спеціально. На надгробку лише її ім’я та дати життя — ані написів «з любов’ю», чи то «коханій дружині», чи то «дочці», чи то «матусі». На могильному камені дитини лише зазначено: «Ліббі». Принаймні, тепер її могилка має належний напис; її не залишили на самоті біля залізничної колії.