Дівчина у потягу - Страница 95

Дощ припустив сильніше, і коли я поверталася цвинтарем, помітила чоловіка на порозі каплиці. На мить уявила, що це Скотт. Серце підстрибнуло, я витерла краплі дощу з очей, придивилася пильніше — то священик. Він на знак вітання підвів руку.

Я майже бігом повертаюся до автівки, відчуваючи безпідставний жах. Пригадала, яким жорстоким був Скотт під час нашої останньої зустрічі, яким, врешті-решт, він виявився — несамовитим параноїком, на межі божевілля. Тепер йому не знайти спокою. Аякже! Розмірковую про це, про те, яким він був раніше — якими вони всі були раніше, якими я їх собі уявляла — і відчуваю, що мене чогось позбавили. Відчуваю, що втратила їх усіх.

Я надіслала електронною поштою листа Скотту, вибачилася за весь свій обман. Ще воліла вибачитися за Тома, оскільки мала передбачити, що станеться. Якби я всі ці роки не пила, змогла б передбачити? Можливо, тоді й я ніколи б не знайшла собі спокою.

Він на мій лист не відповів. А я й не очікувала.

Повертаюся на автівці до готелю, поселяюся, і щоб припинити мріяти про те, як би було приємно посидіти в шкіряному кріслі в затишному, напівтемному барі з келихом вина в руці, натомість вирішую прогулятися в гавані.

Уявляю, які б у мене були приємні відчуття, коли б я пригубила вина. Аби позбавитися спокусливих думок, рахую, скільки днів уже не п’ю: двадцять. Якщо рахувати сьогодні — двадцять один. Рівно три тижні: ще ніколи за багато років я так довго тверезою не залишалася.

Як не дивно, востаннє мене пригощала саме Кеті. Коли поліціянти привезли мене додому, похмуру, бліду, в крові, й розповіли, що трапилося, вона принесла зі своєї кімнати пляшку віскі «Джек Деніелс», щедро налила нам обом. Вона постійно плакала, повторювала, як їй шкода, ніби сама була в чомусь винна. Я випила віскі, й одразу ж мене знудило — відтоді я й краплі в рот не брала. Проте спокуса випити непереборна.

Коли дістаюся гавані, повертаю ліворуч, йду по краю до пляжу, де можна було б прогулятися, якщо б забажала, до самого Голкгема. Уже починає сутеніти, біля води прохолодно, але я продовжую гуляти. Волію гуляти, доки не виснажуся, доки не втомлююся так, що навіть думати не захочеться. Можливо, тоді я зможу заснути.

На пляжі ані душі, так холодно, що мені доводиться стискати щелепи, щоб не клацати зубами. Поспіхом крокую галькою, повз пляжні хатинки — такі привабливі при денному світлі, проте тепер такі зловісні. Кожна з них — добра схованка. Коли здіймається вітер, хатинки оживають, дерев’яні дошки риплять і попри шум моря чути якісь рухи: хтось або щось наближається.

Я повертаю й пускаюся бігти геть.

Знаю, що на пляжі нікого немає, боятися немає чого, але всередині виростає страх, здіймається з живота, далі в груди, перехоплює горло. Мчуся щосили. Не зупиняюся, допоки гавань не залишається позаду, а я сама не опиняюся на яскраво освітленій вулиці.

Повертаюся до номера, сідаю на ліжко, підіпхнувши під себе руку, поки вона не припиняє тремтіти. Відкриваю міні-бар, витягаю пляшку води, австралійські горішки макадамії. Не торкаюся пляшки вина та невеличких пляшечок джину попри те, що вони допомогли б мені заснути, попри те, що вони дозволять мені зісковзнути у тепле й затишне забуття. Навіть попри те, що вони дозволять мені забути, хоча б на деякий час, вираз його обличчя, коли я озирнулася подивитися, як він помирає.

Проїхав потяг. Я почула за спиною шум і побачила, як із будинку виходить Анна. Вона швидко наближалась. Коли дісталася Тома, впала навколішки, притиснула руки йому до горла.

Його обличчя приголомшене, перекошене від болю. Я хочу їй сказати: «Марно, ти йому не допоможеш». Але потім розумію, що вона не намагається зупинити кровотечу. Вона пересвідчується. Прокручує штопор, занурюючи його глибше й глибше, роздираючи йому горло, й весь той час щось до нього тихо-тихо промовляє. Я не чула, що вона говорить.

Востаннє ми бачилися в поліцейському відділку, коли нас забрали давати свідчення. Її провели в один кабінет, мене в інший, проте до того, як нас розділили, вона торкнулася моєї руки:

— Подбай про себе, Рейчел, — сказала вона, і щось в її голосі перетворило ці слова на застереження. Ми міцно пов’язані, навіки пов’язані історіями, які розповіли: мовляв, я не мала вибору, окрім як устромити штопор йому в шию, тоді як Анна з усіх сил намагалася його врятувати.

Лягаю в ліжко, вимикаю світло. Заснути не можу, проте слід спробувати. Урешті-решт, я сподіваюся, що кошмари припиняться, і я більше не буду знову й знову прокручувати всі події в голові, але зараз я знаю — попереду довга ніч. А завтра маю прокинутися рано, щоб устигнути на потяг.

Про автора

Пола Гоукінз п’ятнадцять років присвятила журналістиці, перш ніж почати писати художні твори.

Народилася й виросла в Зимбабве, 1989 року переїхала до Лондона, відтоді мешкає саме там. «Дівчина у потягу» — її перший трилер.

notes

1

Комплекс фізичних вправ, винайдених на початку XX ст. німецьким спортсменом Джозефом Пілатесом, метою яких є розвиток гнучкості всіх м’язів тіла.

2

Тед Г’юз (17.08.1930-28.10.1998) англійський поет та дитячий письменник. Критики зазвичай вважають його одним з найкращих поетів його покоління.

3

Сильвія Плат (27.10.1932-11.02.1963) - американська поетеса, яку вважають засновницею жанру «поезії-сповіді». Була дружиною поета-лауреата Теда Г’юза. Їхні відносини закінчилися трагічно: на початку 1963 року, внаслідок тяжкої депресії після розірваних стосунків з чоловіком, Плат наклала на себе руки. У неї залишилося двоє дітей. Одразу ж після смерті Плат феміністки організували кампанію проти Г’юза. Поетеса Робін Морґан прямо звинуватила Г’юза у смерті дружини (у своєму вірші The Arraignment, 1972). Його коханка, Ася Вевілл, також наклала на себе руки за приміром Плат, до того ж убила власну дочку, Шуру.